Як не дивно, цією людиною я виявився. Майстер Колбасін за голову схопився:
— Як же його посилати?! Він же там цирк влаштує! Зганьбить нас!
Та робити було нічого. Все сталось так, як головний наказав.
І ось у робочий час викликають мене на прохідну. Машину подано, їдемо в школу виступати. Головний інженер Дмитрієв Віктор Павлович, складальник-механік Бичков, ливарник-розмовник Розов і складальник-електрик — я.
Дмитрієв мене впізнав:
— Ага, головний спальник! — І почав своєму шоферові розповідати — Знаєш, яку штуку він з матрацом встругнув?
Сам Дмитрієв дебелий, а шофер у нього дебеліший. І вдягнені однаково. Просто два спортсмени-борці із всесоюзної збірної. І хто з них кого возить — не добереш. Видається, що два заступники міністра з главку прибули.
Всю дорогу Дмитрієв про мене розповідав і завершив так:
— Треба ж, такий ледар і раптом на тобі — кращий складальник! Чудеса в решеті!
Зустріли нас у школі з квітами. У залі повно дітей-десятикласників. Поглядають вони на нас без особливого ентузіазму. Справ у кожного сила-силенна, а тут сиди й слухай нудотину про виробництво. Обличчя у дітей — прекрасні — не-залякані й незалежні. Вочевидь — кілька ватажків сидить. Причому одна дівчинка. А довкола них коловорот компаній.
Шкільне начальство нас представило, і Дмитрієв почав виступати.
Мені дуже подобався Дмитрієв. Спортивний, жвавий. Одягнутий, наче він з обкладинки модного журналу. І мова у нього різка, іронічна, майже нещадна.
Та це з начальницьким складом. Із складальниками, слюсарями, електриками він розмовляв надзвичайно шанобливо.
Він міг сказати начальнику цеху:
— Сходи для мене по сигарети.
І ніколи не сказав би такого службовцеві. Навіть якщо службовець — вахтер.
Дмитрієв. Діти, ви знаєте, що у великих містах продуктивність праці вища, ніж у маленьких. І набагато вища. А чому? Пауза.
— Чого мовчите? Гадаєте, що у провінції люди дурніші? А у великих містах розумні живуть? Особливо в столицях… Так?
Схвальна пауза.
— Хто згоден зі мною, підніміть руки.
Піднялось кілька рук.
— Так ось ті, хто підняв руки, верзуть дурниці. Навіть найзатурканіший селянин часів Пушкіна, із найглухішого села, у життєвій ситуації запросто обдурить сучасного десятикласника. Бо у нього життєвого досвіду більше. А життєвий досвід, він не по Столицях розподіляється. У Москві й тепер є дико відсталі люди, просто представники печерних часів. Неймовірні бовдури!
Діти радісно заворушились. Приємно, що високе начальство так лається з трибуни замість лозунгів.
— Справа не в тому, де дурні мешкають. Та й великого розуму не треба проводи паяти та гайки закручувати. А справа в тому, що у великих містах середній рівень освіти вищий. Шкіл-десятирічок більше. А хто нині є золотим фондом кожного заводу? Діти двадцяти — двадцяти п'яти років, колишні десятикласники. Якому заводу їх більше вдасться привабити, той через пару років і по якості, і по складності продукції інші заводи випередить. Вони креслення уміють читати, фізику кепсько, та знають. В крайньому разі, чи є струм у ланцюгу, не перевірятимуть пальцями, а приладом скористаються. А найголовніше — вони звикли навчатись. Підготовлені до процесу осягання незнаного. Вони усвідомлюють, що і для чого вони роблять, а не трудяться, як мавпи. Осмислити для них важливіше, ніж виконати. У кого є заперечення?
— Нема!..
— А тепер я вам скажу, чи наш завод кращий за інші. По-перше, ми — авіаційний завод, і платять у нас більше. По-друге, ми територіально неподалік од вас. По-третє, виробництво у нас чисте, високої кваліфікації. Навіть токарі працюють у білому. Будь-який наш складальник або механік для іншого заводу — знахідка… І головне, Я знаю, що багато хто з вас мріє стати фізиками, інженерами, вченими. Так ось, у нас для цього цілковите роздолля. Є вечірній технікум при заводі, і відкривається філіал інституту. Через п'ять років ти і складальник вищої кваліфікації, і диплом в тебе у кишені. А таким фахівцям у наш час ціни не складеш. У кого є заперечення?
У залі всі мовчать. Які вже тут заперечення… Все викладено, мов у підручнику. Я руку піднімаю.
— Говори, Шубовсть.
— От ви, Вікторе Павловичу, сказали, що, коли людина вищої кваліфікації та інженер, їй ціни не складеш.
— Так.
— Але це ж не так. І ніякого сенсу немає ставати інженером.
Дмитрієв очі витріщив:
— Це ж чому?