— Одразу дві держави вимагають видати вас. Одна офіційно, інша — неофіційно, — промовив Шобер, не озираючись. — Думаю, ви здогадалися, що йдеться про Польщу і Радянську Росію.
Цигарка помандрувала до його рота для нової затяжки. Директор ненадовго замовк, щоб дати трохи часу на роздуми чи то собі, чи то Вістовичу.
— Мене цікавить причина. Що ви такого зробили, пане оберкомісаре? — прозвучало врешті запитання.
— Гадки не маю.
— Не брешіть! — Шобер повернувся до співрозмовника.
— Тоді й ви скажіть, хто із них отримає мою голову? — різко промовив арештований.
— Ще не вирішено, Вістовичу.
— Отже, можливість захистити громадянина Австрії навіть не розглядається?
Шобер важко зітхнув.
— Ви знаєте, в якому становищі Республіка. На нас тиснуть зусібіч. Ми платимо драконівські репарації. Будь-який конфлікт, навіть найменший, може стати іскрою, з якої розгориться нова пожежа.
— Але ж конфлікту й так не минути, — Вістович скривив гірку посмішку. — Ви ж не можете видати мене одночасно двом державам. Хтось, урешті-решт, буде незадоволений.
— Саме тому мені й потрібно почути вашу розповідь… — вирвалось у Шобера.
Він прикусив язика і повернувся за стіл.
— …щоб вирішити, кому віддати, — доповнив за нього Вістович. — Австрійська дипломатія завжди славилась своїм гуманізмом. Слухайте, а може, мене розрубати навпіл, як свинячу тушу?
Директор сердито ляснув двома долонями по столі.
— Трясця, Вістовичу! Вам не спадало на думку, що я можу шукати спосіб врятувати вас? І саме для цього, сучий ви сину, мені й потрібна ваша розповідь! Усе до дрібниць! До найменших деталей…
Він раптом почервонів і, тримаючись за стіл, повільно опустився у крісло. Дихання його стало важким, як у бігуна після довгої дистанції. Вістович підхопився на ноги. Подумки він вже намагався уявити, що робитиме, якщо його начальник просто зараз вріже дуба. До всіх його «приємностей» бракувало ще цієї…
Утім Шобер знаком показав, що все гаразд. Різко потягнув до себе шухляду і дістав звідти маленьку пляшечку з ліками. Відкрутив кришку і різко ковтнув рідину. Десь за пів хвилини йому стало краще.
— Серце, — видихнув директор, ховаючи ліки назад у шухляду. — Дає про себе знати, коли нервуюсь.
— Даруйте, не хотів до такого спричинитись, — перепросив арештований.
— Пусте.
Шобер витягнув хустинку і витер нею чоло.
— Починайте свою розповідь, Herr Oberkommissar, — сказав він підлеглому.
— Це займе багато часу, пане директоре.
— Час у нас є. Принаймні поки що… Почніть, мабуть, з того, коли ви стали агентом імперської контррозвідки. Не дивуйтесь, мені це відомо… Отже, все почалося перед війною? Десь у тринадцятому році?
Вістович запалив другу цигарку. Кілька секунд збирав до купи думки у голові, а тоді промовив:
— Значно раніше, пане Шобере… Навесні 1907-го.
III
Лемберг
травень 1907 року
Найбільше ми шкодуємо за тим, що втратили назавжди.
Найдужче хочеться повернутися до міста, чия бруківка пам’ятає усі наші кроки. І кроки людей, яких ми любили.
Спогади бувають болючими, але вони — єдиний мій зв’язок із Лембергом. Містом, де на мене більше ніхто не чекає.
Чорт забирай, як же я постарів і яким став сентиментальним… А тоді був зовсім інакшою людиною.
В 1907 році я служив у лемберзькій поліції та мав чин комісара. Вже кілька років чекав на підвищення, та попри обіцянки начальства, починав розуміти, що підвищать мене тоді, коли рак на горі свисне. За всю історію львівської поліції до чину надкомісара не авансував жодний русин, і керівництво не збиралося робити для мене винятку. Попри те, що свою роботу я виконував на совість.
За іронією долі, директор лемберзької поліції, Вільгельм Шехтель, австрієць, родом із Зальцбурга, від якого залежала моя кар’єра, також віддавна мріяв про підвищення. Точніше, мріяв одного дня спакувати валізи та поїхати з цього міста куди-небудь убік рідної Австрії. Утім, у Відні не помічали його розпачливих прохань, листів і рапортів. У міністерстві не планували переводити його деінде. А не щастило йому, не щастило й мені.
Шехтель, однак, не був поганою людиною. Інколи, коли справи у поліції йшли добре, ввечері, після важкого, але успішного дня, директор міг зайти до кабінету, який ми ділили з моїм помічником, ад’юнктом Самковським, дістати з-під поли піджака пляшку десятирічної житньої «Балабанівки» і загорнену в щільний папір добру шинку з масарського складу Йозефа Лінтнера.