Консьєрж відчинив не одразу. Лише за добрих десять хвилин у щілині з’явилось його стривожене обличчя.
— Поліція, — без жодних зволікань промовив я і штовхнув двері вперед.
— Але прошу пана…
— Де мешкає Едмунд Лібанський?
— Пан доктор у такий час вже…
— Я запитав, де він мешкає.
Сивоголовий чоловік стрепенувся усім своїм сухим тілом, ніби хтось вліпив йому потиличника.
— Другий поверх, помешкання 10.
Я подався сходами нагору. Опинившись перед потрібними дверима щосили загрюкав у них кулаком.
— Пане Лібанський, це поліція! Відчиняйте негайно!
Як не дивно, господар не зволікав. Двері прочинилися відразу, й на порозі постав авіатор. Одягнений він був у домашній халат, руки тримав рівно по швах, мов солдат, дивився на мене дещо зверхньо і сміливо.
— Я чекав, коли ж ви нарешті прийдете, — кинув він. — Утім наша поліція, видно, така ж, як і ця недомонархія. Неповоротка й відстала… О, це консьєрж натовк вам пику?
— Стуліть пельку, Лібанський, — гаркнув я і провів рукавом по обличчю, вкотре за вечір витираючи кров, що ніяк не зупинялась і вперто текла.
— А ви покажіть легітимацію! Звідки я знаю, що ви справді з поліції?
З моїх легень вирвалося важке зітхання.
— Слухайте мене уважно, добродію. Військові знають про ваш аероплан у Бориславі. Не пізніше ранку сюди навідаються жандарми. Тому буде краще, якщо просто зараз ви складете валізу й чимшвидше поїдете з міста. А краще — за межі імперії.
Я зібрався йти геть, однак він схопив мене за рукав.
— Стривайте.
Тепер господар був блідий, мов покійник.
— Ви… ви один із них? Чи я можу вам вірити?
— Це ваша справа. Можете сидіти тут і чекати жандармів.
Він все ще міцно тримав мій рукав і намагався зазирнути в очі. Сумніви на його обличчі потроху розвіювались.
— Тоді чим я можу вам віддячити? — запитав він зовсім тихо.
Я подумав якусь мить.
— У вашому товаристві є стенографістка, Бейла. Вона зробила фото аероплана…
— Саме так, для наукового журналу у Варшаві! — пожвавішав він.
— Від сьогодні ви її не знаєте, — сказав я. — І ніколи не знали. Це зрозуміло?
Лібанський ствердно кивнув.
IV
Відень
30 жовтня 1920 року
Їдкий тютюновий серпанок непорушно висів у кабінеті, від чого ставало важко дихати. Шобер підвівся і прочинив вікно, впустивши всередину прохолодне вуличне повітря. Пора була вже післяобідня, ззовні долинув звук автомобілів і людські голоси. Дощ припинився.
Його співрозмовник сидів непорушно, мовби спогади змусили чоловіка заціпеніти. У руках Вістовича дотлівала цигарка, і попіл потроху діставався до пальців.
— Чи відомо вам, як склалася подальша доля цього інженера? — запитав Шобер.
Поліціянт ледь помітно здригнувся, ніби прийшовши до тями. Загасив недопалок і потер пальцями скроні.
— Як мені згодом стало відомо, тієї ж ночі Лібанський і справді зібрав речі, сів у своє авто й вирушив з міста, — сказав він. — Однак спочатку подався до Борислава.
— Аби попрощатися зі своїм дітищем?
— Так, щоправда, у доволі своєрідний спосіб. Виявляється, його аероплан ще жодного разу не здіймався в повітря. Планувалось це зробити лише за декілька днів. Тож Лібанський, знаючи, що цей момент вже не настане, вирішив випробувати своє творіння негайно. Залив у бак пальне, яке також зберігалося в ангарі, прибрав колодки з-під коліс і виштовхав усю неважку конструкцію в ніч. Потім запалив ліхтаря, завів двигун і стрибнув у кабіну… Все це стало відомо завдяки випадковому свідку — місцевому контрабандисту, який переховувався в поближньому лісі. Ніч була місячна, і він добре бачив, як машина, взявши короткий розбіг, здійнялась у повітря. Світло ліхтаря в кабіні описало над містом дугу, а потім вгорі почулося підступне чмихання двигуна. Врешті, Лібанський гепнувся з пристойної висоти, але вцілів. Пролежав кілька хвилин непритомний, а потім підвівся й облив аероплан пальним. Контрабандист стверджував, що летун при цьому плакав, наче мале дитя. Зрештою, чиркнув сірником, і полум’я охопило аероплан, мов купку хмизу. Не чекаючи, коли машина перетвориться на попіл, авіатор сів у своє авто й поїхав геть.