— Добридень, Феліксе, — першим озвався до нього директор. — Попередь Пауліну, що я привів гостя.
Той вклонився, забрав у прибулих верхній одяг і, між ділом, повідомив, що в пані Шобер також гостює подруга.
— Чудово, — зрадів господар. — Люблю, коли субота схожа на суботу. Еріх не заходив?
— Ваш син телефонував годину тому. Пані Шобер мала з ним коротку розмову.
— Ну звісно. Нащо приходити, якщо можна відбутися телефонним дзвінком… — директор сказав це жартома, проте Вістович помітив, як сильно це його вкололо.
— Еріх — мій молодший син, — сказав він, запрошуючи Вістовича до салону. — Єдиний, кого я можу сподіватися в гості на вихідні. Старший — військовий офіцер — здебільшого у відрядженні. А донька живе в Лінці…
Чоловіки вмостилися у кріслах і завели трохи натягнуту розмову про те, про се, як це завжди буває, коли співрозмовники пам’ятають про існування головної теми, що висить над ними, ніби гільйотинний ніж, і якої, рано чи пізно, не уникнути.
Повернувся Фелікс, приніс на срібній таці пляшку бренді та келихи. Налив гостеві й господарю. Потім поставив перед ними попільницю і поспіхом вийшов.
Вістович підніс чарку з напоєм до рота і трохи відпив. Бренді смакував, немов божественний нектар, а найголовніше — заспокоював нерви. Якби реальність була хворобою, то бренді, без сумніву, — найкращим знеболювальним.
Комісар мимоволі зиркнув на етикетку, але розібрати напис було годі. Літери добряче затерлися від часу. Шобер перехопив його погляд.
— «Janneau», — приязно сказав він. — Арманьяк з моїх довоєнних запасів.
— У вас чудовий смак, — похвалив гість.
До салону зайшла пані Шобер у супроводі своєї гості. Чоловіки звелися на ноги. Незнайомих між собою представили.
— Чоловік багато про вас розповідав, пане Вістовичу, — промовила з усмішкою Пауліна. — Знаєте, він має розкішний літературний талант і саме потребує героя для…
— О боже! Люба! — перебив її господар дому. Його щоки почервоніли, мовби від доброго ляпаса.
— Гаразд, гаразд! — мовила пані Шобер. — Більше про це ні слова! А ви, комісаре, дайте слово честі, що також негайно забудете почуте.
Вістович, утім, майже не чув її слів. Він прикипів очима до гості й відвів погляд тільки тоді, коли це вже ставало непристойним. Жінка, років сорока, яку господиня представила, як пані Віґельбаум, власницю салону капелюшків на Рінґштрассе, була не менш вражена. На мить в її очах зблиснув страх, змішаний зі здивуванням, ніби Вістович був привидом. Скориставшись тим, що подружжя Шоберів досі напівнатяками обговорювало таємні літературні амбіції господаря дому, гостя подала комісарові непомітний знак, що означав «Мовчи!».
Обід минув за цілковитої домінації пані Шобер, яка вважала своїм обов’язком розвеселити присутніх, і Вістович мусив визнати, що це їй вдалось якнайкраще. Пауліна була тактовною і водночас інтеліґентною та начитаною. А іскристе почуття гумору цієї жінки змушувало присутніх за столом почуватися невимушено, як в улюбленій кав’ярні. За інших обставин Вістович вважав би цей обід ледь не найприємнішою подією, що трапилася з ним, відколи він перебрався до Відня. Однак сама присутність шефа нагадувала, що справи в комісара кепські: вранці його заарештували скурвисини зі Staatspolizei, а невдовзі відправлять куди-небудь за східний кордон. А тепер ще й ця пані Віґельбаум…
Після обіду, коли подружжя обговорювало щось із камердинером, Вістович помітив, як гостя вийшла на балкон. Не роздумуючи, він подався слідом, на ходу дістаючи цигарку зі свого портсигара. Було схоже, ніби він вирішив потеревенити з пані Віґельбаум, аби познайомитись краще.
Переконавшись, що господарі не чують, Вістович тихо промовив, одночасно видихаючи сивий тютюновий дим:
— Що ти в біса тут робиш, Еммо?
— Хочу запитати в тебе те саме, — відповіла вона.
— Салон капелюшків на Рінґштрассе, — хмикнув комісар. — Це ж треба…
— Він і справді в мене є.
Вістович глянув на співрозмовницю. За ці роки Емма якщо і змінилась, то тільки покращала. Волосся тепер мала темно-каштанове замість рудого. Шкіра все така ж свіжа. Кілька ледь помітних зморшок у кутиках очей — ось і всі зміни.
— Тільки не кажи, що ти покинула давнє ремесло. Не вірю.
— Що ж, переконувати не буду.
З салону почулася патефонна музика. А слідом за нею голос Пауліни, яка запрошувала гостей досередини.