Коли влітку чотирнадцятого року він вирушав до Сербії, то обидвом здавалось, що це не надовго. Найпізніше — до Різдва. Так, зрештою, думали в усій Європі. Які затяжні війни в наш час? З теперішньою потужністю артилерії? З теперішнім залізничним сполученням? Із можливостями повітряної розвідки? Серби капітулюють за місяць-два, а їхні союзники тільки побрязкають зброєю. Справу докінчать за столом переговорів.
Утім, невдовзі російські війська зайняли Ґаліцію, а капітан Вістович опинився в Італії, в долині Ізонцо, і марно просив командування перевести його на Східний фронт. Русинам не довіряли, вважаючи, що ті не будуть належним чином воювати проти «братів-слов’ян».
З Італії Вістович повернувся тільки восени вісімнадцятого року, після капітуляції Австро-Угорщини. Щоправда, повернувся не до Лемберга, а до Відня. Таким було розпорядження керівництва Evidenzbüro. Згодом Вістович отримав місце комісара в поліції Рудольфсгайму і був занесений до оновленого списку агентів контррозвідки. До списку тих, що пережили війну, не отримавши каліцтва ані фізичного, ані психічного, й готові до подальших завдань. Щоправда, сама Австрія була скалічена демілітаризацією, втратою більшості своїх територій й обтяжена драконівськими репараціями.
«Відень, то Відень, — думав комісар, — післявоєнну розруху, зрештою, краще пережити тут». І щойно відновилися телефонні лінії, одразу ж задзвонив до Дирекції поліції у Львові й попросив з’єднати його з Антоні Самковським. Був січень 1919 року.
— Комісар Самковський, — пролунав нарешті знайомий голос.
— Це Вістович, — відповів він.
— Говоріть голосніше! — гаркнув колишній ад’юнкт. — Погано чути!
— Це Вістович!
З того боку раптом запала тиша. Чулося тільки звичне шипіння і потріскування лінії.
— Самковський, ви там? — занепокоївся Вістович.
— Так. Слухаю вас.
— Самковський, вам відомо, що з Бейлою? Бейлою Цайсель?..
Знову мовчанка.
— Курва, Самковський! Я спробую приїхати…
— Вам не можна!
— Що?! Чому?
— Назвіть адресу для телеграфу.
— Для телеграфу?.. Хвилинку… «Wien-Rudolfsheim-Süd»… Чути мене?
— Так. Сьогодні відправлю телеграму.
Зв’язок миттєво урвався.
У своїй телеграмі Самковський запропонував зустрітися у Кракові за два тижні. І додав адресу якоїсь кав’ярні.
Саме під час цієї зустрічі Вістович почув те, чого боявся понад усе:
— Востаннє я бачив пані Цайсель у листопаді минулого року, коли… наші війська влаштували у Львові єврейський погром. Мені вдалося її попередити, — Самковський говорив так, ніби в горлі в нього застряг пісок.
— Вона виїхала з міста? — запитав Вістович.
— Я не знаю…
— То якого біса ми зустрілися тут, Самковський? Чому не у Львові? Я мушу бути зараз там, щоб її знайти! Чи принаймні з’ясувати, де вона.
— До Львова вам не можна, — заперечив той з несподіваною твердістю. — Принаймні поки що. У нової влади буде забагато питань до колишнього комісара-українця, доки війна з УГА ще триває. Почекайте хоча би з пів року. Нехай ситуація урівноважиться. Нехай… — він не договорив.
— Нехай остаточно розіб’ють українців, — доповнив за нього Вістович.
Вони помовчали.
— Зрештою, робіть, як знаєте, — зітхнув згодом Самковський. — Але я мусив застерегти…
Він підвівся з-за столу.
— На все добре, пане Вістовичу.
Уже коли довготелеса постать колишнього ад’юнкта поліції Лемберга загубилася серед перехожих на площі, комісар згадав, що не подякував йому. І хотілося сподіватися, що така можливість ще трапиться.
До Львова він усе-таки навідався ще тієї ж зими. Інкогніто, вдаючи з себе торговця вином. Утім, про Бейлу так нічого й не дізнався.
Жити з почуттям вини — це мовби щодня ковтати розпечене вугілля. Що глибше дихаєш, то дужче воно пече. Чому він не домігся дозволу відвідати Львів бодай кілька місяців тому? Чому сліпо виконав наказ і залишився у Відні?
Про погром у Львові він і гадки не мав. Преса написала про це значно пізніше, навесні. Більше сотні жертв… Що коли Бейла серед них?
Під ранок Вістовичу наснився той самий крижаний сон. Замість тунелю, щоправда, — вузька стежка, а довкола — пуста місцина, вистелена поваленими чорними деревами й мертвою травою. Чиїсь кроки назустріч. Хтось невідомий наближається впевнено і швидко. Комісар ледве встигає вихопити зброю, але пальці невідомого стискаються на його горлянці, здавлюючи крик, що несамовито звідти виривається…