На моє щастя, невдовзі до помешкання зайшов Самковський і тему розмови вдалося змінити. Решту вечора ми провели вивчаючи мапи з нестійкими кордонами Польщі, УНР та Радянської Росії, а також я отримав від Лібанського записник із набором кодових слів, якими той пропонував послуговуватися під час нашої кореспонденції.
— Ясна річ, вам доведеться вивчити їх напам’ять, а потім знищити цей нотатник, пане Вістовичу, — додав він. — Бо втрапити з ним до рук більшовиків чи бодай тамтешньої поліції, для вас означатиме смертну кару.
— Звичайно, — погодився я.
— Поліційні телеграфісти цілодобово чергуватимуть біля апарата, чекаючи на повідомлення від вас, — промовив Самковський. — Звідси всю інформацію ми переправлятимемо у штаб ескадрильї. Вже невдовзі пілоти також перебазуються спочатку до Тернополя, а потім і далі на схід.
— Швидше би, — буркнув майор.
Потому ми кілька хвилин тільки мовчки палили цигарки.
— Вам не обов’язково вирушати тепер, пане Вістович, — промовив Лібанський наостанок. — Зима буде лютою. На волинському фронті, як пишуть газети, зараз затишшя. Коли снігу по коліна, то все, що можуть робити війська, — це чекати весни. Поїдьте після Різдва.
Я заперечив:
— На Різдво у Львові надто затишно. А затишок робить мене сентиментальним і лінивим.
VI
Волинь — Наддніпрянщина
весна 1920 року
Чоловік навпроти пив моїм коштом вже третю чарку, заїдаючи сушеною рибою, і був не від того, аби випити ще. Його довгий тулуб височів над потрісканим дерев’яним столом, гостра борідка-еспаньйолка смикалася в такт жувальним рухам щелепи, на продовгуватому обличчі з маленькими окулярами на носі застиг вираз невимовної нудьги. Коли він трохи повертав голову, щоб подивитися кудись убік, я бачив, як у його гладеньких асферичних лінзах відображається частина вбогого інтер’єру корчми, і навіть згорблені постаті нечисленних завсідників. Свою думку щодо них він висловив ще перед першою чаркою: «Обскурна публіка». Голос мав тріскучий і високий.
— Кацман з’їв би чогось іще, — сказав раптом мій співрозмовник. Його найхарактернішою особливістю була манера говорити про себе в третій особі. Сказане зараз означало, що я мушу замовити йому додаткову «загризку».
— Кацман ризикував. Кацман заслужив, — додав він з майже дитячою вередливістю і втупив у мене свій скляний погляд, очікуючи на мої дії. Я не збирався відмовляти. Ба більше, був готовий оплатити й вечерю в «Ґранд-ресторації», якщо би Кацман про це попросив. Сьогодні він мав передати мені важливу інформацію. І понад усе я боявся, що той передумає, заметушиться й піде геть, як зривається сполохана дичина, зрозумівши, що її тримають на мушці.
Спіймавши погляд корчмаря, я жестом підкликав його й попросив принести звареної в мундирі картоплі, шкварок з цибулею, квашених огірків і ще карафку горілки. Кацман вдоволено прицмокнув, схвалюючи мій вибір, попри трефні шкварки. Цей чоловік був євреєм, але жодними релігійними заборонами не переймався. Та й самою релігією також.
Ми познайомилися взимку, одразу після мого приїзду на Волинь. Я замешкав тоді в містечку Славута, винаймаючи покої в санаторії посеред соснового бору. Обрав я це місце не тому, що збирався лікуватись (у сімнадцятому році банда червоних убила власника закладу й відтоді санаторій діяв лише як готель), а через надзвичайно низьку ціну. За гроші, які я заплатив розпоряднику за всю зиму й більшу частину березня, у Львові я міг би винайняти поганеньку «кавалєрку» щонайбільше на два-три тижні.
Тут лише за три місяці кілька разів змінювалася влада: спочатку були більшовики, потім місто ненадовго увійшло до складу УНР, далі переходило до рук різного штибу анархістів. І кожного разу мені здавалось, що санаторій перетворять на який-небудь штаб, а постояльців просто виженуть на вулицю. Утім, на щастя, цього не сталося. Можливо, посприяло те, що заклад розташовувався на околиці, однаково далеко як від центру містечка, так і від залізничної станції. І коли випадало достатньо багато снігу, що на Волині трапляється частіше, ніж в Галичині, дістатися навіть до найближчої корчми або крамниці потребувало неабияких зусиль. А можливо, всі, хто проголошував тут свою владу, добре розуміли, що затриматись надовго не вдасться, отже, й займати околиці марно.