— Кацман хоче приєднатися до ґешефту, — заявив він.
Я глибоко й полегшено зітхнув. Он воно що! Цей чоловік хоче торгувати вином, а я вже готовий був його порішити.
— Справи йдуть погано. Важко говорити про якусь співпрацю, — слова мої звучали неправдиво радісно.
Чоловік перекотив цигарку з одного краю рота в інший. Стовпець попелу обвалився з недопалка й упав на сніг перед його ногами.
— Більшовики відступають. Це погано? — раптом проговорив той.
Усю полегшу з моєї душі, як рукою зняло. Я затиснув у кишені руків’я браунінга. Кацман, схоже, помітив цей рух.
— Облиште, добродію, — сказав він. — Вбивати Кацмана нерозумно. Та й потреби такої немає. Краще вислухайте, що він пропонує…
І Кацман запропонував вивідувати для мене все, що потрібно: розміщення більшовицьких військ, кількість коней та артилерії, місце розташування штабів та складів. Словом, те, що він і так часто дізнавався, коли торгував порнографією. Тільки той, хто платив би за такі відомості, йому раніше не траплявся. Аж до часу, коли Кацман в цьому санаторії зустрів мене.
— Отже, на вашу думку, я шпиг? — розкривати перед ним карти мені вперто не хотілося.
— Здається, таких, як ви, ще називають розвідниками, — уточнив він. — Кацман волів би послуговуватись цим словом.
Я все ще роздумував, як бути у цій ситуації. І чи не пустити в хід браунінга, коли Кацман спантеличив мене вдруге:
— Облиште вашу зброю, — сказав він. — Ви домовитеся з Кацманом, інакше бути не може.
— Чому ви так у цьому впевнені? — з сумнівом запитав я.
— Було б по-дурному не порозумітися двом людям, які мають однакові переконання й однакову думку щодо червоних. І вже точно буде цілковитим безглуздям, якщо зараз один із нас продірявить кулею іншого.
Кацман мав рацію. Вбивати потенційного союзника й помічника — щонайменше нерозумно. Мене цікавило тільки одне-єдине питання, котре я поставив йому наостанок:
— І що ж, на вашу думку, мене виказало, пане Кацман?
Фотограф нарешті виплюнув недопалок цигарки й окинув мене поглядом, в якому змішалися тріумф і легка насмішкуватість.
— Важко відповісти однозначно, — сказав він. — Кацман назвав би це комплексним враженням. Тут важило все: починаючи від того, як ви п’єте каву, щоразу лише з порцелянової чашки, і закінчуючи вашим шанобливим ставленням до жінок. Людина з такими манерами не може симпатизувати більшовикам. Утім, Кацман утвердився у своєму переконанні, лише коли застав вас за переписуванням текстів та перемальовуванням карт з «Малоросійської енциклопедії». Схоже, ви зовсім не знаєте міст і місцевостей, куди подалися, за вашими словами, шукати «вдалого ґешефту»… Ніхто так не робить. Торговий люд прямує тільки туди, де вже має хоча б найменші гарантії прибутку та безпеки. Проте, — продовжив фотограф, — Кацман запевняє, що такі речі здатний помітити й обдумати лише він. Всі інші постояльці санаторію вам вірять.
Я все ще непорушно стояв, мовби закам’янівши. Подумки намагався знайти влучні слова для остаточної відповіді, проте фотограф підсумував нашу розмову замість мене:
— Кацман повідомить, коли знатиме щось важливе, — він проминув мене й рушив назад до санаторію. А потім, не озираючись, додав:
— Не стійте тут довго. Погода препаскудна, і вітер віє зі сходу. А звідти рідко приходить щось добре.
Як я потім дізнався, у Кацмана були свої рахунки з більшовиками. Довгий час він служив у маєтку останнього власника Славути й фундатора санаторію, князя Романа Сангушка. Був, здається, розпорядником його чималої мистецької колекції та бібліотеки. А також займався міжнародною кореспонденцією, оскільки князь мав чимало торгових партнерів за кордоном.
Восени сімнадцятого року дух революції ширився усією Російською імперією, досягнувши, ясна річ, і Волинської губернії. Це спричинило те, що тутешній люмпен-пролетаріат став нахабнішим, ніж зазвичай. Вже нікого не обходила заборона полювати й рубати деревину в лісах, що належали Сангушкові. Князь був змушений найняти власний охоронний загін, що невдовзі охрестили «лісовою вартою», оскільки той чував переважно в борах.
Коли неподалік Славути розквартирували піхотний полк, то вирубувати ліс узялися й солдати. Конфлікту між ними й «лісовою вартою» було не уникнути. Варта спочатку прогнала лісорубів, але ті за годину повернулися з підмогою й відтіснили її аж у місто, під самий палац.
Князь, як розповідають, вийшов на ґанок і спробував уладнати конфлікт, але своїми словами тільки погіршив ситуацію, а далі й підписав собі смертний вирок. Солдати стягнули його вниз і потягли в центр міста на судилище, проте по дорозі, не втримавшись від спокуси, убили. Тоді повернулися до княжого палацу й почали грабунок. «Лісова варта» на той час вже встигла накивати п’ятами, тож відважні піхотинці не зустріли ані найменшого опору. І все одно вони до смерті забили конюха, двох лакеїв і старшу покоївку на ім’я Сара Кацман, яка до того ж виношувала дитину.