Вранці 14-го квітня ми вже були з ним на околиці Чуднова, маленького непоказного містечка, подібного радше до селища, повз яке випадково простягнулася залізнична колія. Діставатися сюди з Житомира нам довелося весь учорашній день, ночувати мусили в сільській стодолі, але мені й на думку не спало пропустити сьогоднішнє дійство. Ясна річ, якщо тільки моє повідомлення дійшло до ескадрильї, і його потрактували серйозно.
Знайти місце, звідки можна було б спостерігати за станцією, виявилося складно. Ландшафт майже всюди був рівнинним, і ми з Кацманом відшукали, здавалося, єдине узвишшя, звідки через далековид бачили приземкувату споруду двірця, залізничне полотно і кілька десятків солдатів на пероні. За двірцем стояли численні фурманки, навантажені мішками, дерев’яними скринями й чимось іще, прикритим різноманітним ганчір’ям. Поїзд, про який говорив Кацман, якраз підкочувався до станції, розмірено постукуючи колесами й випускаючи в небо хмариська диму й пари.
— Ну от, — з тріумфом у голосі промовив мій резидент. — Кацман мав рацію. Кацман чесно заробив свої гроші.
Він зняв капелюха і витер хустинкою чоло, яке попри холодний ранок, блищало від поту.
Я, втім, не поспішав радіти. Те, що поїзд був на станції, — це, звісно, добре. Відомостям Кацмана справді можна довіряти. Але правдивою радістю для мене буде поява аеропланів, а далі — успішна атака й щасливий відліт.
Минуло ще дві години. Ми добряче зголодніли й промерзли. Я потроху почав миритися з тим, що ніякої атаки не буде. Моєму повідомленню не повірили або ж Фаунтлерой вирішив, що пілотам не варто ризикувати заради такої цілі. Гра, мовляв, не варта свічок.
Я вкотре підніс до очей далековид. На пероні панував лінивий спокій. Червоноармійці, вмостившись хто де, беззвучно теревенили, грали в карти або просто спали, вмостившись на чім попало. Вдалося навіть розгледіти машиніста, який, визираючи з кабіни локомотива, неспішно курив, то підносячи до рота цигарку, то опускаючи її вниз.
Мені врешті урвався терпець.
— Що ж, якщо в Полонному вирішили відпустити цей поїзд, то ми нічого не вдіємо, — знервовано сказав я. — Ходімо звідси, Кацмане. Підхопити застуду можемо й в іншому місці.
Звівшись на ноги, я рушив туди, де, пригадувалось, було найближче село, але Кацман слідом не пішов. Я здивовано озирнувся й побачив, що той прикипів поглядом до небокраю. Удалині, над свіжозеленим полем і на тлі ясного неба виднілися чотири ледь помітні чорні цятки. Трохи згодом до нас долинув шум двигунів.
У далековид я побачив кілька знайомих «Альбатросів» й один «Бранденбург». Хотілося, звісно, знати, хто з пілотів провадить ці аероплани, однак з’ясувати це в мене не було ані найменшого шансу. Та й зрештою, чи мало це хоч якесь значення? Важливішим було те, що літаки стрімко наближалися, а на сонній станції ніхто не поспішав хоч якось реагувати. Червоні, здавалось, до останнього не вірили, що їх можуть атакувати згори. Навіть тоді, коли, угледівши аероплани, посхоплювались на ноги, вони, мов заціпенілі, дивилися на них, не піднімаючи назустріч карабінів. З ясного квітневого неба доти лилося тільки проміння весняного сонця й мелодійне щебетання птахів. А вже за кілька хвилин звідти посипався смертоносний свинець з 8-міліметрових «Шварцлозе», закріплених по два перед кожним пілотом.
«Альбатроси» здіймалися вгору, як на моє око, десь на метрів вісімсот, і звідти по-яструбиному падали вниз, без упину стрекочучи кулеметами й за лічені секунди перетворивши перон і валку з фурманками на криваве місиво з людських і кінських тіл. Коли до землі залишалося не більше ста, а то й п’ятдесяти метрів, аероплани знову здіймалися вгору, щоб набрати висоти для нової атаки.
Ніхто з артилеристів так і не дістався зеніток, що стояли на вагонних платформах і завданням яких було захищати вантаж саме від таких атак. Тому «Бранденбург», описавши коло, безперешкодно пронісся над поїздом і скинув з утроби свою єдину бомбу, цілячись, як мені здалося, в локомотив. Бомба, однак, упала значно правіше й одразу вибухнула, рознісши ні в чому не винний двірець.
Тим часом поїзд потроху почав рушати. Схоже, машиніст вирішив рятувати вантаж самотужки, більше не сподіваючись на численну охорону, яка виявилась цілковито бездарною. Тієї ж миті повернулися «Альбатроси», розстрілюючи з кулеметів тепер вже кабіну локомотива. Невідомо, чи зупинили б вони рух цього важезного складу, якби один з вагонів раптом не вибухнув. Схоже, в ньому перевозили динаміт і вистачило кількох попадань із кулеметів або, що ймовірніше, декількох іскор з палаючого двірця, аби вагон злетів у повітря.