Експлозія була такою сильною, що двигтіння землі відчули навіть ми з Кацманом. Мені раптом стало тривожно за пілотів, бо здалося, що вибухова хвиля такої потужності здатна дістати їх навіть на висоті. Аероплани і справді хитнуло, але всі вони зуміли тієї ж миті знову набрати висоту.
Збоку червоних нарешті залунали постріли. Десяток тих, хто вціліли й зібралися з духом, намагалися поцілити в літаки з карабінів. Запрацювали навіть два «Ландери», проте полум’я, яке перекидалося з одного вагона на інший, швидко зігнало стрільців із платформ.
У літаків тим часом закінчувалось паливо, і вони, зробивши над станцією останнє коло, ніби милуючись виконаною роботою, вирушили назад убік Полонного.
Увесь цей час ми з Кацманом нервово виривали далековид один в одного з рук, і мені здалося, що милуючись тим пеклом, яке залишили після себе пілоти, він тихо промовив:
— Це вам за Сару, сучі сини…
Аероплани ще двічі поверталися до Чуднова, проте залишатися й спостерігати ставало небезпечно. Червона кавалерія і сполохані коні з обозу розсипалися в різні боки, як розлита ртуть. От-от хто-небудь помчить і в наш бік. Урятуватися від озвірілих більшовицьких солдатів, засліплених люттю і страхом, було б нелегким завданням.
Ми повернулися в село, де перечекали до вечора, а з настанням темряви трухлявою підводою, в яку було запряжено ледь живу клячу, вирушили до Житомира. Кращого транспорту тут було не знайти хоч за всі гроші світу.
Вішки тримали по черзі. І доки один спав, інший пильнував дорогу й заспокоював коня, який тривожно фиркав і тріпав головою, зачувши в темряві який-небудь сторонній звук: крик нічного птаха чи навіть кумкання жаби на темному болоті.
На світанку бідолашна тварина ледве тягнула ноги і, порадившись, ми з Кацманом вирішили зупинитись, щоб дати їй бодай короткий спочинок. Попереду засіріла одинока хата. Схоже, ми наближались до якогось села.
— Кацман пропонує зупинитися там, — почув я збоку слова фотографа. — Думаю, у господаря знайдеться оберемок сіна для нашого Буцефала. Та й нам самим не завадить хоч ненадовго прилягти на рівну поверхню.
Він озирнувся і з ненавистю глипнув на купу ганчір’я, що застеляло дно нашої кривуватої підводи. Спати там і справді було суцільною мукою. Краще вже сидіти, тримати вішки та дивитися на кінський зад і непевну дорогу перед собою.
Я нерішуче запротестував:
— Краще зупинитись просто неба. Нам не можна потрапляти на очі навіть селянам.
Кацман відмахнувся.
— Селянин зараз такий збідований, що за рубля мовчатиме, як риба. А за два радше скаже, що бачив пророка Іллю, ніж двох підозрілих подорожніх.
Я не мав сил на суперечку. Кості нестерпно боліли, а шлунок звело від голоду. У такі миті, як ніколи, я відчував, що вже добряче немолодий. До горла підкочувалась лють і якась дивна образа — почуття мені досі незнане. Образа на Бога, на світ довкола і на себе самого. Наче і справді когось можна було звинуватити в тому, що мені вже не двадцять, не тридцять і навіть не сорок.
Ми зупинились на чималій відстані від хати, прив’язали коня до кривої, але квітучої яблуні, й обережним кроком рушили на подвір’я, оточене плетеним тином. Про всяк випадок не заходили через хвіртку, а, переступивши через цю невисоку огорожу, підкралися до вікна з протилежної сторони, де стояла похилена дощата клуня. Вікно було темне, і роздивитися будь-що всередині ми не змогли. Зате добре почули звуки, що долинали звідти: ритмічне жіноче зойкання й поскрипування лежанки.
Обличчя Кацмана розтягнулося в іронічній посмішці.
— Природа бере своє навіть під час війни, — прошепотів він. — Треба почекати…
Та вже за мить усе змінилося. До нас долинув звук ляпасу, потім ще одного, й жінка заридала.
— Вот так, сучка! Вот так!.. — гаркнув хтось і по-бичачому заревів.
Усе врешті стихло. Чулося тільки схлипування і ранішній спів жайворонка десь над головою.
Ми перезирнулись. Усмішка стерлась з обличчя Кацмана, а сам він побілів, наче яма з вапном. Те, що ми вважали звуками розкошів, насправді виявилось зойками болю. І як тепер вчинити? Піти геть? Чи увірватися всередину й провчити грубіяна?
Кацман, схоже, схилявся до першого — повернутися до нашої клячі і продовжити мандри попри втому. Чоловік навіть відступив на крок від вікна. Мені ж хотілося бодай зазирнути до цієї хати й переконатися, що бідолаха жива.