— Часи змінились, — констатував Вістович.
Емма уважно придивилась до нього й раптом усміхнулась.
— І люди також. Ти, приміром, змарнів, схуд, зробився набурмосеним, наче ведмідь… Не знаю, чи вдалося б мені зараз тебе звабити, як тоді?
«Вдалося б, — подумав оберкомісар, ковзаючи поглядом по її гарних вустах, виразних вилицях і зазираючи у глибочезні очі. — Люди, може, й змінюються, але їхні слабкості не зникають».
Мовби прочитавши його думки, Емма продовжила:
— Скільки років минуло, Адаме?
— Тринадцять, здається.
Вона також мовчки порахувала й кивнула на знак підтвердження.
— Не аж так зле нам було? Правда ж? — запитала Емма зовсім тихо.
— Якщо не зважати на те, що я був на волосинці від трибуналу.
— А мене могли покарати мої товариші. У нас були схожі обставини.
Вона розстебнула жакет і зручніше вмостилася на дерев’яному стільці. Дивлячись на неї, Вістович не вірив, що менш ніж пів години тому ця жінка ще тримала націлений на нього револьвер і говорила з ним тоном тюремного наглядача.
Кельнер приніс ґьоссер.
— Розкажи трохи про себе, — знову озвалась Емма. — Ти був на війні.
Він кивнув.
— На італійському фронті.
— А потім?
— Що потім?
— Я чула, опинився в полоні.
Відро зимної води, вилите в цю мить оберкомісару на голову, не спричинило би такого потрясіння, як її слова. Уся аура солодкої ностальгії, що досі оточувала цю жінку, луснула, наче мильна бульбашка.
— Звідки ти це знаєш? — запитав він.
— Розповідав Олексій. Альоша… Тільки не сердься, прошу. Адже він тебе не скривдив, як це роблять зазвичай, правда?
Вістович відпив, і склянка при цьому ледь не тріснула в його руках.
— Правда? — наполегливо перепитала Емма.
— Отже, ви знайомі.
— Були. Олексій загинув під час наступу Будьоного на Львів. Коли я дізналась про його смерть, то подумала, що твоє місто за тебе відомстило…
Вона помовчала хвилину, а потім знову продовжила:
— Він був непоганою людиною. З дворянської родини, інтеліґентний, начитаний, знав латину…
— То як став чекістом? — не втримавши питання, перебив її Вістович.
Емма стенула плечима.
— Думаєш, він один такий? Аристократ, який повірив у справедливість революції?
Вістович змовчав.
— Ні, не один… — відповіла вона сама собі.
— А тепер повернемось до головного, — сказав чоловік після паузи. — Яку долю приготовано Шоберу?
— Хіба тобі не однаково?
— Ні, якщо запитую.
Емма затягнулася папіросою і випустила тонкий прозорий струмінь диму.
— Ти йому не зарадиш, Адаме.
— Помиляєшся, — всміхнувся оберкомісар. — Просто з цієї кнайпи я зараз зателефоную йому і скажу, що до нього в довіру затерлась більшовицька агентка. А в одному салоні дамських капелюшків треба негайно влаштувати обшук. Крім того…
— Більше ні слова, — попередила Емма. — Для твого ж добра… Тобі взагалі краще подбати про себе, аніж про нього.
Вона перехилилася через стіл, майже наблизившись до нього, як для поцілунку.
— Про твій арешт я також знаю. А ще про нього знають тутешні агенти ЧК. І якщо раптом австрійська влада вирішить передати тебе Польщі, вони вб’ють тебе тут.
Емма відхилилася, сівши знову рівно, її тонкі нервові пальці обвили склянку з неторканим ґьоссером.
— А ще я дуже ризикую, попереджаючи тебе.
— То чому це робиш?
Жінка стенула плечима.
— Може, хочу повернути давній борг. Ти все ж таки не виказав мене тоді в Лемберзі.
Вістович зітхнув.
— Все марно, Еммо, — сказав він. — Ти ніяк не допомогла мені цією звісткою. Я й так знав, що ЧК рано чи пізно захоче звести зі мною рахунки…
Вона кинула на нього холодний погляд.
— Сучий егоїст, — промовили вуста, якими Вістович ще кілька хвилин тому милувався. — Я, між іншим, добряче ризикую, повідомляючи тобі це.
— Мені жаль.
Здавалось, тепер настала мить, коли обидвоє мали б підвестись і розійтися в різні боки, проте ані Емма, ані її співрозмовник не рушили з місця, мовби чекали когось третього, хто мав би підійти й сказати заключні слова замість них.
— Ну, гаразд, я маю ще дещо, — першою порушила мовчанку Емма і, загасивши папіросу, відкрила свій ридикюль. Звідти вона дістала елеґантний брульйон в оксамитовій оправі. Вістович мимоволі придивився до цієї зґрабної речі. Його завжди дивувало те, як хтось вміє зберігати свої записники цілими й охайними, тоді як його власні втрачають пристойний вигляд вже за тиждень користування.