Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дізнатися, чи був Господь і досі з ним, хоча й в режимі мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свідомо скоїти акт жорстокості, він не міг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, він не відчував у собі схильності завдати болю своїй матері, але в тому вузькому діапазоні прогрішень, які були йому доступні, він розумів, що єдиним способом відповісти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частіше, не дотримуватися священних заповідей – а потім чекати, чи зробить і йому Господь щось погане, щось лихе й особистісне, яке послугує чіткою ознакою свідомої відплати: зламана рука, висип фурункулів на обличчі, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарає його, то це означатиме, що Він щез тоді, коли замовк голос, а оскільки вважалося, що Господь присутній повсюди, в кожному дереві й в кожній травинці, кожному подуві вітру та кожному людському почутті, то це означало, що казати, наче Він кудись зник не мало жодного сенсу. Він неодмінно мав би бути з Фергюсоном, бо Він був одночасно в усіх місцях, а якщо Його не було в тому місці, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалі не було ніколи й ніде, що насправді Його ніколи не існувало, і що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нічим іншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього під час розмови з самим собою.
Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вільямсом, безцінну колекційну картку, яку Джефф Бальсоні на знак вічної дружби й співчуття всунув йому в руку через два дні після його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – відвернути очі від місіс Костелло, вдаючи, що він її не бачить, а тепер, коли він був в Гіл’ярді, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанію свідомого самосаботажу і, спираючись на свої «успіхи» в попередньому році, зреалізувати нову схему дратівливо непослідовних результатів, стратегію, як на нього, значно ефективнішу, аніж чистий провал. Наприклад, вірний на сто відсотків результат в двох контрольних з математики підряд, потім двадцять п’ять відсотків у наступній, потім – сорок, потім – дев’яносто, а наприкінці – катастрофічний нуль, зеро! Всі губилися в здогадках, і вчителі, і учні, вже не кажучи про його бідолашну матір та решту родини, однак хоча Фергюсон і продовжував плювати на всі правила відповідальної людської поведінки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камінь не упав йому на стопу, жодні двері, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсім нецікаво карати його, бо Фергюсон лиходійствував ось уже майже рік, а Господа й близько не було видно.
Здавалося, це мало б вирішити питання раз і назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотів карати його, то це означало, що Він не міг його покарати, а отже Його просто не існувало. Принаймні, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, він запитав себе: А що, як він вже покарав мене достатньою мірою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандіозного, трагедією з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирішив оберігати його від будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варіант виглядав цілком імовірним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато місяців, Фергюсон ніяк не міг підтвердити свою інтуїтивну здогадку. Господь образив його, і тепер щосили підлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним із божественною добротою й милосердям. Якщо голос не казав того, що потрібно було знати Фергюсону, то, можливо, Господь поспілкується з ним якимось іншим способом, через якийсь мовчазний знак, котрий підтвердить, що Він і досі прислухається до його думок. Отак і почалася фінальна стадія вчиненого Фергюсоном тривалого теологічного дослідження – місяці мовчазних молитов, коли він благав Господа відкрити Себе йому, інакше Він втратить право називатися Господом. Фергюсон не прохав якогось величного біблійного з’явлення у вигляді потужного удару грому чи моря, яке раптово розступилося, він цілком вдовольнився б і чимось маленьким, якимось крихітним чудом, яке зміг би побачити лише він один: чи то сильний подув вітру, який перенесе мандрівний папірець через вулицю іще до того, як встигне змигнути світлофор, чи то його годинник зупиниться на десять секунд, а потім знову піде, чи то краплина дощу, яка впаде йому на палець з ясного неба, чи то його матір скаже слово «таємниця» протягом найближчих тридцяти секунд, чи то радіо вимкнеться само собою, чи то сімнадцятеро людей пройдуть перед вікном впродовж наступних півтори хвилини, чи то синичка в Центральному парку знайде в траві черв’ячка іще до того, як угорі пропливе наступний літак, чи то троє автомобілів загудуть одночасно клаксонами, чи то книга в його руках розкриється на сторінці 97, чи то на першій сторінці ранкової газети надрукують неправильну дату, чи то він побачить біля своєї ноги монету на тротуарі, чи то «Доджери» виграють три очка підряд і вирвуть перемогу, чи то йому моргне бабусин кіт, чи то всі в кімнаті одночасно позіхнуть, чи то всі в кімнаті одночасно розсміються, чи то всі в кімнаті не видадуть ані звуку протягом наступних тридцяти трьох секунд. Один за одним Фергюсон перебрав ці бажання (і багато інших), чекаючи, що вони здійсняться, та коли жодне з них протягом півроку його мовчазних благань не здійснилося, він кинув всі сподівання й відвернув свої думки геть від Господа.