Цього разу вона взялася за справу інакше – сміливо пішла у світ сама замість запрошувати світ у гості до себе; їй вже було нецікаво орендувати студію за перманентною адресою, бо вважала це застарілою методою виготовлення фотографій – недоречно громіздкою в добу швидких перемін, нових високочутливих плівок та більш ефективних легких фотоапаратів, які кардинально змінили ситуацію й дали їй можливість переглянути свої колишні підходи до освітлення та композиції, віднайти в собі новий потенціал і вийти за межі класичного портрету. Тож коли Фергюсон почав свій другий рік у школі Гіл’ярд, його матір почала підшукувати собі роботу – і натрапила на неї наприкінці вересня, коли чоловік, якого вона найняла фотографувати весілля її кузини Шарлотти, впав зі сходів і зламав собі ногу, а через те, що до весілля залишався лише тиждень, вона визвалася підмінити того нещасного фотографа безкоштовно. Синагога розташовувалася десь в районі Брукліна під назвою Флетбуш, старому районі першого Арчі та його двоюрідної тітки Перл, і в інтервалі між шлюбною церемонією та від’їздом весілля до бенкетного залу за два квартали на південь, матір Фергюсона зробила своїм фотоапаратом на тринозі офіційні чорно-білі портрети всіх присутніх членів родини, спершу, звичайно ж, молодих – двадцятидев’ятирічної Шарлотти, якій, здавалося, все життя судилося прожити незаміжньою після того, як її першого нареченого вбили на Корейській війні, і тридцяти шестирічного вдівця-дантиста Натана Бірнбаума, а потім – двоюрідної тітки Перл, Нана й Папа, Бетті, сестри5-близнючки Шарлотти, та її чоловіка-бухгалтера, Сеймура Грефа, тітки Мілдред (яка працювала редакторкою у видавництві «Рендом Хаус»), і, насамкінець, самого Фергюсона вкупі з його двоюрідними братом та сестрою (дітьми Бетті та Сеймура), п’ятирічним Еріком та трирічною Джуді. А коли в бенкетному залі розпочалася гулянка, матір Фергюсона полишила триногу і наступні три з половиною години займалася тим, що ходила поміж гостей, роблячи сотні знімків дев’яноста шести присутніх – невимушені, спонтанні знімки стариків, які тихо розмовляти один з одним, усміхнених молодих жінок, які пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наїдки, дітей, що танцювали разом з дорослими і дорослих, які танцювали один з одним після столу; всі обличчя всіх цих людей були зафіксовані в природному освітленні скромної й невибагливої обстановки – музики на своїй маленькій сцені, які втомлено цигикають свої заяложені банальні пісеньки, усміхнена двоюрідна тітка Перл, яка цілує в щічку свою онуку, Банджі Адлер, який вистрибує у танці зі своєю далекою двадцятиоднорічною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирічна дівчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоїдений шматок торта. В розпал весілля дядько Пол підійшов до своячки й зазначив, що у неї, напевне, гарний настрій, бо він іще ніколи не бачив її такою радісною й жвавою відтоді, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матір Фергюсона просто відповіла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурію, якщо не піду знову на роботу», на що чоловік Мілдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобі в цьому допомогти, Розо».