Він нічого не міг з цим вдіяти. Матір була єдиною людиною, яку він любив і з якою почувався комфортно, тоді як всі решта діяли йому на нерви. Так, вважав він, всі члени його родини мали свої позитивні якості, зокрема ту, що всі вони любили його, але його дідо був надто крикливим, бабуся – надто мовчазною, тітка Мілдред надто полюбляла командувати, дядько Пол надто любив слухати самого себе, двоюрідна тітка Перл була надто задушливою в своїй прив’язаності до нього, кузина Бетті була надто різкою й зухвалою, кузина Шарлотта – надто тупою, маленький кузен Ерік – надто непосидючим, маленька кузина Джуді – надто плаксивою, а єдиною родичкою, яку він страшенно хотів би побачити, була кузина Френсі, але вона навчалася у коледжі в далекій Каліфорнії. Що ж стосувалося його однокласників у Гіл’ярді, то справжніх друзів серед них у нього не було, були лише знайомі, і навіть Дугі Хейз, хлопець, з яким він бачився більше за інших, сміявся над речами, які не були смішними, і не сміявся, коли чув якийсь жарт. За винятком матері, Фергюсону було важко відчути симпатію й прив’язаність до кого-небудь з тих, кого він знав, оскільки завжди почувався з ними одиноким, хоча, мабуть, почуватися одиноким у компанії з іншими було не так страшно, як почуватися одиноким з самим собою, бо в такому разі його думки незмінно поверталися до одних і тих самих застарілих нав’язливих ідей, наприклад, до постійного намагання вимолити у Бога якесь чудо, котре остаточно б вгамувало його сумніви, або (і це траплялося іще частіше) до тої фотографії в газеті Newark Star-Ledger, в яку він потайки від матері витріщався по багато хвилин поспіль, і під якою був напис: «Обвуглені останки Стенлі Фергюсона» – то був його загиблий батько в згорілій будівлі магазину «Домашній Світ Трьох Братів»; його тіло було закляклим і чорним, більше не схожим на людське, вогонь немовби обернув його на мумію, на чоловіка без обличчя та без очей, з широко розкритим ротом, неначе застиглим під час крику. Отой обвуглений муміфікований труп поклали до труни й закопали в землю, і тепер кожного разу, коли Фергюсон думав про свого батька, це фото було першим, що спадало йому на думку – скорчені рештки чорного, напівзгорілого тіла з розкритим ротом, який і досі волав до живих із надр землі.
«Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».
Моторошні нав’язливі спогади були одними з не надто приємних моментів отого важкого року, коли йому було вісім і мало невдовзі виповнитися дев’ять, але були моменти й хороші, і деякі з них навіть траплялися кожного дня, наприклад, післяобідня телевізійна програма, яку він мав змогу дивитися після школи і яка тривала з четвертої до пів на п’яту на Каналі 11 – дев’яносто хвилин підряд без перерви на рекламу. На ній крутили старі фільми з участю коміків Лорела і Гарді, і були ті фільми найкращими, найсмішнішими і найприємнішими фільмами, які тільки доводилося бачити Фергюсону. Восени було започатковане нове шоу, і допоки Фергюсон не увімкнув його випадково одного жовтневого дня, він нічого не знав про цей давній комедійний дует, оскільки до 1955 року майже всі вже встигли забути про Лорела та Гарді, а їхні фільми двадцятих та тридцятих років в кінотеатрах більше не демонструвалися, тому лише завдяки телебаченню вони почали відновлювати свою популярність серед простого люду столичних околиць. Фергюсон буквально обожнював тих двох бовдурів, отих дорослих чоловіків з інтелектом шестирічних хлопчаків, які випромінювали життєрадісність та доброзичливість, але завжди сварилися і штурхали один одного, завжди потрапляючи в абсолютно неймовірні й небезпечні халепи – то вони ледь не потонули, то їх мало не розірвало вибухом, то вони мало не на смерть розбилися при падінні, однак ці безпорадні голови сімейств, ці веселі шахраї, ці відчайдушні невдахи завжди примудрялися вижити і попри всі удари, стусани та запотиличники, якими вони обмінювалися, ці двоє залишалися добрими друзями, злитими воєдино міцніше, аніж будь-яка інша пара з «Книги Земного Життя», являючи собою такий собі двоєдиний людський організм. Містер Лорел і містер Гарді. Фергюсону страшенно подобалося, що це були імена реальних людей, котрі грали вигаданих персонажів Лорела та Гарді в фільмах, бо Лорел і Гарді завжди були Лорелем та Гарді незалежно від обставин, в яких вони опинялися, хоч де б вони не жили – в Америці чи іншій країні, хоч ким би вони не були – вантажниками меблів, риботорговцями, продавцями Різдвяних ялинок, солдатами, матросами, засудженими злочинцями, теслями, вуличними музиками, робітниками на стайні чи дослідниками на Дикому Заході, і той факт, що вони завжди були однаковими навіть коли здавалися різними, робив їх реальнішими за будь-яких інших кіношних персонажів, бо, на думку Фергюсона, якщо Лорел та Гарді завжди залишалися Лорелем та Гарді, то це, мабуть означало, що вони – вічні.