Вони були його найнадійнішими компаньйонами протягом всього того року і значної частини року наступного – Стенлі та Олівер, відомі також як Стен та Олі, тонкий та товстий, нетямущий безневинний нездара і бундючний зарозумілий бовдур, який в кінцевому підсумку виявлявся так само нетямущим, як і перший, і неважливо, що ім’я Лорела співпадало з іменем Фергюсонового батька, бо це не мало або майже не мало стосунку до зростаючої симпатії, яку він відчував до своїх нових знайомих, котрі в одну мить стали його найліпшими друзями, а може – і його єдиними друзями. Найбільше Фергюсону подобалися в них ті основні елементи, які залишалися однаковими від фільму до фільму, починаючи з музичної заставки «Телепні» під час початкових титрів, в яких ішлося, що на хлопців чекає іще одна пригода, і закінчуючи звичними сюжетними поворотами, які ніколи йому не набридали, подобалися кумедно заплутана краватка Оллі та його розпачливі витріщання в камеру, отетеріле кліпання очима у виконанні Стенлі та його раптові сльози, дотепи, пов’язані з їхніми капелюхами-казанками, завеликий капелюх на голові у Лорела, а замалий – у Гарді, капелюхи розчавлені і капелюхи палаючі, капелюхи, насунуті на вуха, і капелюхи, розплющені ногами, подобалася їхня схильність падати в люки та провалюватися крізь підлогу, раптово опинятися в баговинні та калюжах по горло завглибшки, їхнє невезіння з автомобілями, драбинами, газовими плитами та електричними розетками, подобався хвалькуватий аристократизм Оллі у спілкуванні з незнайомцями («Дозвольте представити – мій найкращий друг містер Лорел»), подобалася безглузда звичка Стена прикурювати власний великий палець замість люльки, подобалися оголені посмішками їхні щербаті зуби, їхня звичка влаштовувати спонтанні танці (обидва такі легконогі), їхня згуртованість у протистоянні спільним ворогам, коли вони, забувши про свої суперечки й розбіжності, об’єднаними зусиллями розвалювали чийсь будинок чи розбивали авто, подобалися варіації на тему їхніх тіл та особистостей, які то переливалися одна в одну, то цілковито зливалися – коли Оллі чухав Стенову ногу, думаючи що то його нога, при цьому задоволено мружачись і позіхаючи, або коли вони інколи подвоювалися, і великий Стен з великим Олівером чукикали своїх малюків – малого Стена й малого Оллі, котрі були мініатюрними копіями своїх батьків, бо їхні ролі також виконували Лорел та Гарді, а іще коли Стен одружувався на жінці Оллі, а Оллі – на жінці Стен, чи коли вони зустрічалися з давно загубленими братами-близнюками, своїми колишніми добрими приятелями, яких, звісно ж, теж звали Лорел та Гарді, або коли (і цей момент був найцікавішим) наприкінці фільму хибне переливання крові призводило до того, що у Стена з’являлися вуса Оллі та його голос, і при цьому Гарді, позбавлений своїх вус, починав гірко ридати в манері Лорела.