Так, вони завжди були чудернацькими й винахідливими, і Фергюсон до болю в животі реготав над блазнюватими витівками Стена та Оллі, але той факт, що вони видавалися йому кумедними і те, що його любов до них розквітла поза всякі розумні межі, мав менше стосунку до їхньої клоунади, а більше – до її регулярної повторюваності і до тої обставини, що ці двоє персонажів нагадували Фергюсону про самого себе. Якщо прибрати комічні перебільшення та шаржоване насильство, то халепи та проблеми Лорела й Гарді нічим не відрізнялися від його власних халеп та проблем. Ці два коміки також поневірялися він одного провального плану до іншого, також страждали від нескінченних невдач та розчарувань, а коли негаразди доводили їх до ручки, то гнівна реакція Гарді нагадувала Фергюсону його власні гнівні реакції, а стан приголомшеності, в який впадав Лорел, був дзеркальним відображенням його власної приголомшеності, але найкращим у їхніх фіаско та провалах було те, що Стен та Олівер були іще безпораднішими, ніж він, тупішими, впертішими, некомпетентнішими, і саме це й було кумедним, таким кумедним, що Фергюсон не міг не сміятися над ними, навіть попри те, що він жалів їх та співчував їм як братам, як спорідненим душам, котрих життєві обставини постійно відправляли в нокдаун, і котрі незмінно підскакували на ноги й робили нову спробу вигадати в життя черговий недолугий план, втілюючи який вони знову опинялися в нокдауні.
Здебільшого він дивився фільми один, сидячи на підлозі у вітальні на відстані ярду від телевізора, яку і бабуся, і матір вважали надто малою, оскільки промені з електронно-променевої трубки могли «завдати шкоди його очам», тому кожного разу, коли хтось із них заставав Фергюсона в такому положенні, йому доводилося перебиратися на розташований дальше диван. В дні, коли матір і досі була на роботі, коли він повертався додому зі школи, бабуся залишалася з ним у квартирі доти, поки матір не поверталася додому від своїх «щоденних обов’язків» (як висловилася нянька у фільмі «Музична скринька», поскаржившись полісмену за те, що Стен дав їй підсрачника), «він хвицнув мене ногою прямісінько в мої щоденні обов’язки»), але бабця Фергюсона не мала інтересу до Лорела та Гарді, її пристрасть стосувалася здебільшого чистоти та домашнього порядку, тому вона, видавши своєму онуку його післяобідню закуску – зазвичай, два шоколадних печива та склянку молока, а інколи – сливи, або апельсин, або кілька солоних крекерів, які Фергюсон намазував виноградним желе, заходила до вітальні, вмикала його телепрограму, а сама йшла собі на кухню шкребти кухонні столи, прибирати жировий нагар з газовою плитки або чистити раковини й унітази в двох туалетах; бабуся Нана була скрупульозною нищителькою бруду й бактерій, яка ніколи не бурчала з приводу вад своєї доньки як домогосподарки, але часто зітхала, виконуючи ці завдання, поза сумнівом засмучена тим, що її рідна донька не дотримується встановлених матір’ю жорстких стандартів санітарії й чистоти. В ті ж дні, коли Фергюсонова матір вже була вдома, як він повертався зі школи, бабуся просто залишала його і їхала до себе додому, обмінявшись поцілунками та кількома словами зі своєю донькою, і майже ніколи не затримувалася надовго, щоби не завдавати собі клопоту знімати пальто. Коли ж його матір не займалася фотографіями у фотолабораторії і не готувала на кухні вечерю, вона інколи сідала на диван біля сина подивитися з ним Лорела та Гарді, час від часу сміючись так само несамовито, як і він, наприклад, над виразом «щоденні обов’язки» в фільмі «Музична скринька», який став поміж ними приватним жартом, терміном, який в кінцевому підсумку замінив собою всі попередні слова, якими вони називали людські сідниці, і яких назбирався цілий список, до котрого входили такі солідні ідіоми, як дупа, тухес, задок, філейна частина, п’ята точка і срака, тому інколи між ними відбувався такий діалог: матір, перебуваючи в іншій кімнаті, гукала йому «Що ти там робиш, Арчі?», і він, якщо не стояв, не йшов і не лежав деінде в квартирі, відповідав: «Сиджу на своїх щоденних обов’язках, мамо». Але найчастіше вона просто хихотіла над витівками й кониками Стена й Оллі, або злегка посміхалася; коли ж ситуація на екрані виходила з-під контролю, кульмінуючи в запотиличники, ляпаси та стусани, матір кривилася й хитала головою, приказуючи «Ой, Арчі, це ж просто жах», маючи на увазі, не те, що фільм поганий, а що бурхливе й грубе з’ясування стосунків ставало для неї надмірним. Звісно, Фергюсон був іншої думки, але він вже був достатньо дорослим, аби розуміти, що цілком можливо є люди, яким Лорел та Гарді подобаються менше, аніж йому самому, і тому був вдячний матері за те, що вона сидить тут зараз із ним на дивані, оскільки знав, що Стен та Оллі були для неї надто тупими та інфантильними, і що навіть коли вона дивитиметься їхні фільми безперервно протягом року, то все одно не стане їхньою фанаткою.