Лише одна людина в їхній родині поділяла його ентузіазм, лише один дорослий мав проникливість достатньо гостру, щоби розпізнати геніальність його улюблених телепнів, і цією людиною був його дідо, невловимий та непояснимий Бенджі Адлер, який завжди був для Фергюсона чимось на кшталт постійної загадки, чоловіком, котрий, здавалося, мав дві чи навіть три різних особистості: інколи нестриманий і щедрий, інколи – замкнений в собі і відсторонений, часом знервований, навіть дратівливий та нестриманий, часом спокійний та експансивний, то приязно-уважний до свого онука, то майже байдужий до нього, але в свої хороші дні, дні, коли дідо бував у піднесеному настрої і сипав навсібіч жартами, він був прекрасним співбесідником і поділяв думку Фергюсона про те, що нудисти – це люди, яким нудно (саме так малий потрактував це випадково почуте слово). Наприкінці листопада дядько Пол організував матері іще одне робоче відрядження, цього разу – аж до Нью-Мексико, щоби сфотографувати там Міллісента Каннінгхема, вісімдесятилітню поетесу, у якої невдовзі у видавництві «Рендом Хауз» мала вийти друком книга «Зібрані есе», і на час її відсутності Фергюсон перебрався до квартири материних батьків біля майдану Колумбус-Серкл. На той час він вже встиг прожити в країні Лорела й Гарді вже понад місяць, повністю поринувши у своє нове захоплення й неприкаяно тиняючись по вихідних, бо в суботу та неділю програма не транслювалася, але того першого вечора, який він провів на Західній п’ятдесят восьмій вулиці, трапився понеділок, і в результаті Фергюсон п’ятеро днів поспіль насолоджувався компанією містера Товстяка та містера Худого, а коли того першого вечора додому з роботи прийшов його дідо, то він, кинувши, що «цілий день пронудився в офісі», вмостився на дивані поруч із Фергюсоном. Невдовзі він також почав трястися від сміху, інколи так сильно, що хрипів, кашляв та червонів обличчям, і настільки йому ті фільми сподобалися, що дідо почав приходити з роботи раніше, щоби встигнути подивитися телешоу разом зі своїм онуком.
А потім стався сюрприз – недільний візит на початку грудня, коли Фергюсонові дід та бабуся увійшли до квартири в Західній частині Центрального парку, нав’ючені пакунками, декотрі з яких були такими важкими, що Артур, доглядач будинку, мусив підвезти його на возику, заробивши при цьому п’ять доларів на чай від Фергюсонового діда (аж п’ять доларів!). А один картонний коробок був таким важким, що бабуся з дідом несли його разом, взявшись обома руками з кожного кінця, і таким довгим, що його ледь пронесли крізь двері. Коли ж Фергюсон побачив, як посміхнулася його бабуся (а вона посміхалася так рідко!), почув, як розсміявся його дід, і відчув, як на його праве плече лягла материна рука, він збагнув, що має відбутися щось виняткове, але він і гадки не мав, що то було, допоки пакунки не розгорнули, і він не виявив, що став власником шістнадцяти-міліметрового кінопроектора, рулонного кіноекрану зі складаною підставкою-триногою та набору з десяти короткометражних фільмів з участю Лорела й Гарді: «Завершальний штрих», «Два моряка», «Пробачте нас», «Дохідна справа», «Ідеальний день», «По саму зав’язку», «Нижче нуля», «Ще одна хороша плутанина», «Помічники» і «На буксирі до ями».
Дарма, що проектор купили з рук – він працював. Дарма, що фільмокопії були подряпані, а звук інколи чувся мов із діжки – якість фільмів була задовільною, їх можна було дивитися. А разом із фільмами з’явилася й ціла купа нових термінів, котрі Фергюсон мав опанувати, наприклад, «зубчастий барабан», який був словосполученням значно приємнішим, аніж «обвуглене тіло».
В ті вихідні, коли його матір не була у відрядженні і не працювала в місті (а погода була не надто холодною, мокрою та вітряною), більшість суботніх ранків та днів проходили в рисканні по вулицях у пошуках хороших знімків. Фергюсон підтюпцем поспівав за своєю матір’ю, коли вона широко крокувала тротуарами Манхеттена або піднімалася сходами муніципальних будівель, або видряпувалася на валуни, або переходила містки в Центральному парку, а потім вона з якоїсь невідомої йому причини, раптом зупинялася, націлювала фотоапарат на якийсь об’єкт, натискувала на затвор, і чулося «клац-клац-клац!». Може, то й був не найцікавіший вид діяльності у світі, але він давав Фергюсону задоволення бути з матір’ю, знову мати її повністю в своєму розпорядженні, і як же ж не радіти отим обідам, коли вони сиділи удвох в кафетеріях на Бродвеї та Шостій авеню, де в десяти випадках з десяти він замовляв собі гамбургер та молочний коктейль, завжди одні й ті самі страви в серединній точці отих суботніх екскурсій, «гамбургер, будь ласка, так, гамбургер, будь ласка», наче то було частиною якогось священного ритуалу, який означав, що він ніколи не зміниться навіть у своїй найменшій деталі. А потім суботніми або недільними вечорами вони ходили разом до кінотеатру, сідали на гальорці, щоби матір могла покурити свій «Честерфільд», і дивилися фільми – ні, не з участю Лорела й Гарді, а нові Голлівудські прем’єри, такі як «Завжди гарна погода», «Високий чоловік», «Хлопці й ляльки», «Художники й моделі», «Королівський блазень», «Вторгнення викрадачів тіл», «Слідопити», «Шукачі», «Заборонена планета», «Чоловік у сірому фланелевому костюмі», «Наша міс Брукс», «Станція “Бховані”», «Трапеція», «Мобі Дік», «Кадилак з чистого золота», «Десять заповідей», «Довкола світу за вісімдесят днів», «Кумедне обличчя», «Чоловік, здатний неймовірно зменшуватися», «Страх рветься назовні», та «Дванадцятеро розлючених чоловіків». То були хороші й погані фільми 1955–1957 років, які Фергюсон дивився під час свого навчання в Гіл’ярді та протягом першого навчального року в наступній школі, до якої він пішов, – в Академії Ріверсайд на Вест-Енд Авеню між Вісімдесят четвертою та Вісімдесят п’ятою вулицею, в закладі спільного навчання з так званими прогресивними тенденціями, заснованому двадцять дев’ять років тому, якраз тоді, коли минуло сто років зі дня заснування школи Гіл’ярд.