Кінець піджакам та краваткам, кінець ранковій молитві, кінець автобусним поїздкам крізь Центральний парк, кінець дням, проведеним взаперті без дівчат, і все це були безперечні покращення, але найбільшою різницею між третім та четвертим класами був не стільки стрибок з одної школи до іншої, скільки кінець двобою Фергюсона з Богом. Бог зазнав поразки, викритий як безсила нікчема, вже не здатна ані карати, ані вселяти страх, і тепер, коли небесного правителя було видалено із загальної картини світу, Фергюсон отримав змогу кинути свою колишню гру в Свідомий Саботаж, або, як він інколи висловлювався пізніше, гру під назвою «Допитливе Курча». Він добився таких великих успіхів в мистецтві фіаско, що йому вже набрид свій власний талант до хитрих вивертів та самоспалення. Ніхто в Гіл’ярді так і не здогадався, що було у нього на думці, Фергюсон пошив у дурні їх усіх, не лише учнів та вчителів, а й свою матір і тітку Мілдред, ніхто з них так і не второпав, що робив він це навмисне, що його вкрай суперечливі показники академічної успішності були нічим іншим, як свідомим актом, хитро продуманою спробою довести, що будь-які його дії ніколи не матимуть жодного значення, якщо йому не сприятиме божественна сила. Він виграв суперечку з самим собою, і в результаті його вичавили з Гіл’ярда – не те щоби вигнали, бо дозволили йому довчитися до кінця навчального року, але чітко дали зрозуміти, що опісля бачити його в школі не бажають. Директор заявив матері Фергюсона, що Арчі став для нього найбільшою загадкою за всі роки його роботи в школі. Він сказав, що її син був найкращим і найгіршим учнем в класі, часом блискуче талановитим, а часом – безмежно тупоголовим, і що вони вже не знають, що з ним далі робити. «Може, у нього латентна шизофренія?» – поцікавився він. – «А може, Арчі – це просто іще один загублений хлопець, який, зрештою, колись знайде сам себе?» Оскільки матір Фергюсона знала, що її син не є ані бовдуром, ані потенційним шизофреником, просто подякувала директору за клопіт і заходилася шукати іншої школи.
Свого першого табеля в академії Ріверсайд Фергюсон отримав у п’ятницю в середині листопада. Після цілого року суцільних «Погано» і «Дуже погано» в Гіл’ярді його матір, звісно, сподівалася на кращі результати у новій школі, але аж ніяк не сімох «Відмінно» і двох «Дуже добре», які того дня приніс зі школи Фергюсон. Вражена масштабом метаморфози, вона увійшла до вітальні о п’ятій тридцять, якраз наприкінці програми «Лорел і Гарді», і сіла біля свого сина на підлогу.
– Ти добре попрацював, Арчі, – сказала вона, тримаючи в правій руці табель і тицяючи в нього лівою рукою. – Я пишаюся тобою.
– Дякую, мамо, – відповів Фергюсон.
– Тобі, напевне, подобається в новій школі?
– Так, там вельми непогано, більш-менш.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Ну, школа – це школа, і це означає, що вона – не те місце, де буде дуже подобатися всім. Туди ходять тому, що мусять ходити.
– Але ж одні школи є кращими за інші?