Шнайдерман був первістком колишнього материного начальника, чоловіка з німецьким акцентом, який навчив її мистецтву фотографії в перші роки війни, а оскільки Фергюсон розумів, що його матір колись неодмінно мала знову вийти заміж, то він не противився її вибору, який видався йому найліпшим з тих варіантів, які вона мала у своєму розпорядженні. Шнайдерману було сорок п’ять, він був на вісім років старшим за його матір, і познайомилися вони іще тоді, коли вона почала працювати в студії його батька в листопаді 1941 року, і цей факт якимось чином заспокоїв Фергюсона, котрий усвідомлював, що його матір познайомилася з вітчимом іще раніше, аніж з його батьком, якого зустріла 1943 року, і цей 1943 рік раніше був для нього тою відміткою, котра позначила початок його світу, але тепер цей світ став іще старшим, і тому Фергюсону було приємно думати, що між його матір’ю та вітчимом вже існував накопичений запас минулого, що вона не виходила заміж наосліп і навмання, чого Фергюсон завжди дуже боявся, боявся, що його матері замакітрить голову якийсь велемовний нікчемний клоун, а потім вона одного ранку прокинеться й збагне, що скоїла найбільшу помилку в житті. Натомість Шнайдерман справляв враження чоловіка солідного, гідного довіри. Він був одружений вісімнадцять років, мав двох дітей, але якось йому зателефонували з поліції округу Датчесс і викликали до моргу для упізнання трупа жінки, яка загинула в автокатастрофі. Загибла жінка виявилася його дружиною, і опісля він прожив майже чотири роки вдівцем – приблизно стільки ж, скільки прожила вдовою матір Фергюсона після загибелі його батька. В 1959 році його дід та бабуся були іще живі, і весілля гуляли в їхній квартирі на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, де малий Фергюсон виступив у ролі дружки жениха. Серед гостей були його нові зведені сестри – двадцятиоднорічна Маргарет і дев’ятнадцятирічна Елла, обидві – студентки коледжу, старезний Емануїл Шнайдерман, лайливий тип, якого Фергюсон вже зустрічав разів зо три і якого ні за що не збирався визнавати своїм дідом, навіть після того, як помер його рідний дід, а іще серед гостей були брат Гілберта, Даніель, його своячка Ліз, його шістнадцятирічний племінник Джим і дванадцятирічна племінниця Емі (рукаста й ногаста дівчина з ортодонтичною скобою на зубах та цятками прищів на лобі), а також Пол Сандлер, колишній дядько Фергюсона, який залишився куратором її матері попри своє розлучення з Мілдред, редактор її перших двох альбомів – повно розмірного «Єврейського весілля» та нещодавно опублікованих «Крутих хлопців» – дев’яносто чорно-білих портретів членів пуерто-ріканських вуличних банд та їхніх подруг, але самої тітки Мілдред на весіллі не було, вона написала, що надто зайнята своїми курсами в Стенфорді й тому приїхати не зможе, і Фергюсон, бачачи, як його колишній дядько Пол поглядає на його матір, подумав, а чи не був він одним з претендентів на материну руку, але програв Гілу Шнайдерману, і чи не означало це, що його розрив з тіткою Мілдред мав якийсь стосунок до запізнілого усвідомлення, що він закохався не в ту сестру? Важко сказати, але, можливо, саме цим пояснювався той факт, що того дня тітка Мілдред була в Каліфорнії, а не в Нью-Йорку, можливо, саме цим пояснювалося те, що вона припинила стосунки з матір’ю Фергюсона, бо ніхто й слова не мовив про її відсутність на весіллі, принаймні, в межах досяжності Фергюсонового слуху, а через те, що він не наважився спитати свого колишнього дядька Пола та його батьків – чому ніхто нічого не сказав про причини відсутності тітки Мілдред, то запитання, які накопичилися того дня в його голові так і лишилися без відповіді. Що ж, іще одна історія, яка ніколи не буде розказана, сказав Фергюсон сам собі, а потім видобув зі своєї кишені перстень і подав його огрядному чоловіку з високим чолом та великими вухами, якому судилося стати його вітчимом.