Матір назвала це новим початком, і на початку того початку було багато речей, до яких довелося звикати, – ціла купа речей великих, і ціла купа речей маленьких, котрі раптово і назавжди змінили його життя, починаючи з того великого факту, що їхня домівка складатиметься тепер з трьох людей, а не двох, і необхідності змиритися з тою тої новацією, що ота третя особа кожну ніч проводила в материному ліжку, чоловік зростом п’ять футів десятеро дюймів, з волохатими грудьми, який походжав вранці у своїх старомодних боксерських шортах і гучно мочився в унітаз, чоловік, який обнімав матір кожного разу, коли вона кидала на нього свій погляд, то був новий тип вияву чоловічого єства, з яким довелося уживатися Фергюсону – широкоплечий, але не атлетичний, по-старомодному відсторонено-елегантний, в товстому твідовому костюмі з жилеткою, в міцних черевиках, з дещо задовгим волоссям, трохи замкнений, несхильний до жартів та легких теревенів, вранці – чай замість кави, шнапс, коньяк, вечірня сигара, солідний та незворушний німецький підхід до самого процесу життя з епізодичними нападами невдоволення й буркотливості (котрі, ясна річ, передалися у спадок від батька), але загалом добросердий, часто аж надміру добросердий, вітчим, який ніколи не виказав ані найменшої амбіції замінити собою батька, і який радів, коли до нього зверталися не татку, а Гіл. Перші півроку вони жили утрьох в квартирі у Західній частині Центрального парку, але потім перебралися до більшого помешкання в проїзді Ріверсайд-Драйв між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями. В тому помешканні була четверта спальня, яку перетворили на кабінет для Гіла, і Фергюсон вітав цю переміну, бо тепер він жив ближче до своєї школи і міг поспати вранці трохи довше, і хоча він і скучав за їхньою колишньою квартирою з її видом на Центральний парк з третього поверху, тепер у нього була змога роздивлятися з висоти сьомого поверху ріку Гудзон, що виявилося більш цікавим та надихаючим завдяки нескінченній процесії човнів та кораблів, які сновигали туди-сюди по воді, а по той бік води був суходіл – Нью-Джерсі, і кожного разу, коли Фергюсон дивився туди, йому пригадувалося його колишнє життя, і він намагався згадати себе малим хлопцем, але той час вже відсунувся від нього дуже далеко, і його майже не було видно.
Шнайдерман працював головним музичним критиком в газеті «Нью-Йорк Геральд Триб’юн», і ця відповідальна посада змушувала його більшість вечорів проводити не вдома, а на концертах, сольних виступах поетів, та оперних виставах, після чого йому доводилося похапцем, щоби встигнути здати матеріал для ранкового випуску, друкувати рецензії й доставляти їх того ж самого вечора редактору мистецького відділу газети, і це видавалися Фергюсону завданням майже нездійсненним – протягом двох годин впорядкувати свої враження від щойно побаченого й почутого і викласти їх у зрозумілому й зв’язному вигляді, але Шнайдерман був мастак працювати в стресових обставинах – здебільшого він закінчував свої статті, жодного разу не відірвавши рук від друкарської машинки, а коли Фергюсон спитав, як йому вдається так швидко вигадувати слова, він відповів своєму прийомному сину таким чином: «Розумієш, Арчі, я – доволі лінивий чолов’яга, і якщо на мене не тисне кінцевий термін здачі матеріалу, то мені ніколи б не вдалося що-небудь довести до кінця, і Фергюсон був вражений здатністю свого вітчима отак іронізувати над самим собою, оскільки було ясно, що цей чоловік був яким завгодно, але не лінивим.
Шнайдерману було що розповісти, на відміну від Фергюсонового батька, який лише зрідка розповідав історії, хіба що оті притягнуті за вуха вигадки про те, як він шукав золото в Андах або полював слонів у Африці, але розповіді вітчима були правдивими історіями, і в міру того, як період призвичаювання один до одного повільно перетворився на подобу рутинного щоденного життя, Фергюсон став почуватися достатньо комфортно, щоби попрохати чоловіка своєї матері розповісти йому про своє минуле, бо розум Фергюсона вже не був розумом чисто дитячим, і йому подобалося слухати про те, як вітчим зростав у Берліні, слухати людину, яка провела в тому далекому місті перші сім років свого життя, бо те місто в уяві Фергюсона було, в першу чергу й головним чином, столицею жахливого гітлерівського пекла, найстрашнішим містом на всій землі, але на той час це було іще не так, пояснив йому Шнайдерман, не для тих, хто виїхав звідти в 1921 році, і навіть попри те, що його життя почалося щойно після спалаху Першої світової війни, яку колись називали Великою Війною, вітчим не пам’ятав про неї нічого, увесь цей катаклізм так і залишився для нього великою білою плямою, і першою подією його життя, яку він міг пригадати більш-менш чітко, був момент, коли вони сиділи за кухонним столом в родинній квартирі у Шарлоттенбурзі; перед ним лежав шматочок хліба і він намазував на нього ложечкою варення з чорної смородини, дивлячись на свого маленького братика Даніеля в його високому стільчику. Братику було тоді шість чи вісім місяців, і це означало, що війна мала ось-ось скінчитися або вже скінчилася, а ця сценка чітко закарбувалася в його пам’яті, мабуть, тому, що Даніель виблював масу молока, що згорнулося, собі на нагрудник, але не помітив цього і радісно лупцював рученятами по столу, а Шнайдерман дивувався тому факту, що люди можуть бути такими безмозкими й невмілими, що здатні заблювати самих себе й не помітити цього. Гітлера тоді іще не було, але час був тривожний, зерна майбутньої катастрофи були посіяні у Версалі, в Берліні спалахнули збройні сутички, коли розпочалося повстання спартаківців, але воно було швидко придушене, після чого заарештували Карла Лібкнехта й Розу Люксембург, чиї трупи пізніше виявили в каналі Ландвер, вже не кажучи про громадянську війну в Росії, червоні проти білих, більшовики проти всього світу, а через те, що Росія розташована недалеко від Німеччини, потік втікачів та емігрантів хлинув до Берліну, до нестабільного хиткого Берліну, столиці так само хиткої й обірваної Веймарської республіки, де вартість буханки хліба підскочила до двадцяти мільйонів марок. Шнайдерману було важливо дати хлопцю цей урок початкової історії, щоби він зрозумів, чому родина Шнайдерманів виїхала до Америки, чому батько вітчима дійшов висновку, що Германія стала безперспективною країною, країною-тупиком, з якої треба було вибиратися якомога швидше. І вони вибралися звідти якраз вчасно, оскільки Америка зупинила прийом іммігрантів в 1924 році, надовго зачинивши свої ворота, але тоді надворі був іще 1921 рік, кінець літа, Шнайдерману невдовзі мало виповнитися сім, його брату був рік і один місяць, тож вони виїхали зі своїми батьками та цілою валізою книжок німецькою мовою, відпливши з Гамбурга на пароплаві під назвою «Індійський рейс», чиїм кінцевим пунктом призначення був пагорбистий район Вашингтон-Хайтс, принаймні, так припускав Шнайдерман, але в той час його англійська була слабенькою, фактично, майже ніякою, а що міг знати семирічний хлопець окрім того, що розповіли йому батьки? Мова виявилася найважчим бар’єром, сказав Фергюсону вітчим, важко було розмовляти англійською без німецького акценту, котрий виокремлював його як іноземця і призводив до глузування й частих стусанів від хлопців у школі, бо він був не просто іноземцем, а німцем – найнижчим, як вважалося в той час після війни, та найогиднішим видом людських істот, нікчемним фріцем, гансом, бошем та гуном – вибирайте прізвисько, яке вам найбільше до вподоби – і навіть після того, як англійська стала йому майже як рідна, навіть після того, як його словниковий запас розширився настільки, що він став розуміти тонкі нюанси англійського синтаксису й граматики, Шнайдерман все одно продовжував отримувати на горіхи за свій акцент. «Мі поїтемо плафати флітку, йа, Арчі?», вимовив Шнайдерман, демонструючи Фергюсону, як той акцент звучить, а через те, що вітчим рідко намагався жартувати, Фергюсон по праву оцінив цю невеличку потугу на гумор, яка дійсно вийшла досить кумедною, і розсміявся, а через мить вони сміялися вже удвох.