Отже, Шнайдерман розчарував Фергюсона, а Фергюсон – Шнайдермана, але оскільки жоден з них не сказав про це другому, вони обидва залишилися в невіданні про розчарування супротивної сторони. Насамкінець, коли Фергюсон став починаючим форвардом в баскетбольній команді першого курсу, Шнайдерман почав проявляти певний інтерес до спорту, принаймні настільки, що сходив на кілька ігор разом з Фергюсоновою матір’ю, де підбадьорював свого пасинка з трибуни, але Фергюсон у відповідь так і не навчився грати на жодному музичному інструменті. Загалом можна з впевненістю сказати, що Фергюсон отримав більше зиску з музичних вподобань свого вітчима, аніж Шнайдерман отримав з таланту свого пасинка цілити м’ячем у кошик та не давати супернику грати на підборах м’яча під щитом. В дванадцять з половиною років Фергюсон не знав про музику нічого, окрім рок-н-ролу, котрий він беззаперечно обожнював разом з усіма своїми приятелями. Його голова була напхана текстами та мелодіями Чака Беррі, Баді Голлі, Дела Шеннона, Фетса Доміно та десятків інших поп-виконавців, але в царині класичної музики він був невігласом, вже не кажучи про джаз, блюз та фолк-музику, про які він теж не знав анічогісінько – за винятком, хіба що, кількох комічних балад у виконанні тріо «Кінгстон», які перебували тоді на пікові своєї популярності. Але з появою Шнайдермана все це змінилося. Для хлопця, який до того побував лише на двох концертах у своєму житті (виконання «Мессії» Генделя в залі Карнегі-хол, куди він ходів з дядьком Полом та тіткою Мілдред, та ранкова вистава «Петя і вовк», яку він дивився з учнями молодших класів під час першого місяця навчання в Гіл’ярді), для хлопця, який не мав жодної платівки з класичною музикою, чия матір не мала жодної платівки з будь-якою музикою взагалі і слухала всіляку старовину у виконанні великих оркестрів по радіо, для хлопця, який анічогісінько не знав про струнні квартети, симфонії та кантати, лишень почути, як його вітчим грає на скрипці чи фортепіано було справжнім одкровенням, а наступним одкровенням стала можливість слухати колекцію платівок вітчима і відкрити для себе той факт, що музика здатна реально змінити конфігурацію атомів у людському мозку, а окрім прослуховування цих платівок в квартирах у Центральному парку та на Ріверсайд-драйв, були іще екскурсії з матір’ю та Шнайдерманом до залів Карнегі-хол, Таун-хол та Метрополітен-опера, які розпочалися лише через кілька тижнів після того, як вони почали жити утрьох. Шнайдерман не виконував якусь там педагогічну місію, він не мав наміру дати пасинку та його матері формальну музичну освіту, а просто хотів познайомити їх з творами, котрі, на його думку, мали б знайти відгук в їхніх душах, а це означало розпочинати не з Малера, Шонберга чи Веберна, а з життєрадісних грайливих творів на кшталт увертюри Чайковського «1812 рік» (у Фергюсона аж дух перехопило, коли він вперше почув звук гармати) або з драматично-емоційних творів, таких як «Фантастична симфонія» або життєрадісні «Картинки з виставки», але мало-помалу він почав заманювати їх до серйознішої музики, і невдовзі Фергюсон з матір’ю вже супроводжували його на опери Моцарта і сюїти Баха для віолончелі соло, і для дванадцяти й тринадцятирічного Фергюсона, який продовжував обожнювати рок-н-рол, ці вечори в концертних залах були справжніми одкровеннями, які розповідали йому про порухи його власної душі, бо він збагнув, що музика – це душа, найповніший вираз людської душі, і тепер, почувши все це, хлопець почав чути краще, а чим краще він чув, тим глибшими ставали його почуття – інколи вони бували такими глибокими, що він здригався всім своїм тілом.