Адлерів ставало дедалі менше. Один за одним вони помирали своїми дочасними смертями і щезали з лиця землі, а після того, як тітка Мілдред перебралася до Каліфорнії, а дядько Пол був вигнаний з родини, вкупі з тою обставиною, що кузина Бетті та її чоловік Сеймур переїхали до Флориди (разом кузеном Еріком та кузиною Джуді) і тим фактом, що сестра Бетті, Шарлотта й досі не розмовляла зі своєю кузиною Розою через війну за весільні фотографії 1955–56 років, Фергюсон з матір’ю лишилися єдиними Адлерами в Нью-Йорку, єдиними з тих, хто іще не опинився під землею й зберіг свої зв’язки з іншими представниками клану. Однак, попри ці втрати, в їхнє життя увійшла нова кров у вигляді всіляких Шнайдерманів – Фергюсон отримав цілий асортимент зі зведених сестер, зведених кузин та кузенів, зведеної тітки, зведеного дядька та зведеного діда, які для його матері були двома зведеними доньками, зведених племінника й племінниці, своячки, свояка та свекра, і всі ці Шнайдермани складали тепер основу нової родини, бо міський нотаріус підписав і проштемпелював свідоцтво про шлюб, яким проголошувалося, що Гіл та його матір є законними чоловіком та дружиною. То була «дивна переміна», як висловився дідо Фергюсона незадовго до своєї смерті, і вона дійсно буда дивною, бо завдяки цьому шлюбу у нього раптом з’явилося дві сестри, двоє незнайомих жінок, які зненацька стали його найближчими родичками лише через те, що однаково незнайомий йому чоловік написав своє ім’я на аркуші паперу. Це не мало б жодного значення, якби Фергюсону сподобалися Маргарет та Елла Шнайдерман, але після кількох зустрічей зі своїми новоспеченими сестрами він дійшов висновку, що ці товсті, негарні й зарозумілі дівчата на його симпатію не заслуговують, бо невдовзі виявилося, що вони не любили його матір за те, що вона вийшла заміж за їхнього батька, й обурювалися на батька, який, на їхню думку, зрадив пам’ять їхньої матері, котра після своєї жахливої смерті в автокатастрофі стала для них кимось на кшталт святої. Втім батько Фергюсона також загинув страшною смертю, що, теоретично ставило їх в однакові умови, але сестри Шнайдерман не цікавилися своїм новим зведеним братом, рідко завдавали собі клопоту говорити з дванадцятирічним порожнім місцем, вони ж бо не абихто, а студентки Бостонського університету, а він – син якоїсь простолюдинки, яка вкрала їхнього батька. Та хоча Фергюсон і був спантеличений їхньою поведінкою на весіллі – дві сестри стояли осторонь, не розмовляючи більше ні з ким, окрім як між собою, здебільшого повернувшись спинами до жениха й нареченої – лише два тижні потому, коли їх запросили на вечерю до Нью-Йоркської квартири, Фергюсон побачив, якими злими й нешляхетними вони були, особливо старша, Маргарет, хоча й молодша, менш противна Елла завжди й незмінно брала приклад зі своєї сестри, що, мабуть, було іще гірше. І ось вони сидять уп’ятьох за цією вікопомною вечерею, яку матір так довго готувала, бажаючи довести свою солідарність з Гілбертом тим, що догодила його донькам. Але ці двоє злих і невдячних створінь вдавали, що не чують, коли матір питала їх про їхнє життя в Бостоні, про їхні плани після закінчення вузу, а натомість почали єхидно глузувати з її пізнань у музиці, котрі, звісно, дорівнювали майже нулю, неначе намагаючись довести батьку, що він одружився з некультурною дурочкою. Та коли Маргарет спитала свою нову мачуху, що подобається їй більше – твори Баха для клавесину у виконанні, наприклад, Ванди Ландовської чи ті ж самі твори у виконанні Глена Гульда на фортепіано (не на роялі, а на фортепіано), Гіл, нарешті, вибухнув і наказав їй стулити писок. По кухонному столу гепнула важка долоня, в результаті чого задзвеніло столове срібло й перекинувся один келих. І запала тиша, бо замовкла не лише Маргарет, а й всі решта в кімнаті.
«Негайно ж припини свої єхидні кпини», наказав Шнайдерман своїй дочці. «А я й не знав, що ти здатна на таку ницість, Маргарет, на таку агресивну жорстокість. Як тобі не соромно! Як же ж тобі не соромно! Роза – видатний і чудовий мистець, і якщо тобі вдасться досягнути в своєму житті хоча б десятої частки того, що досягла вона, то ти перевершиш мої найсміливіші сподівання. Але, люба моя, для того, щоб досягнути у цьому світі хоча би чогось, потрібна душа, але я, виходячи з твоєї сьогоднішньої поведінки, починаю сумніватися, що ти її маєш».
Фергюсон вперше став свідком вітчимового гніву, і це був гнів ревучий та апоплексичний, гнів таких велетенських масштабів і такої руйнівної сили, що Фергюсону тільки й лишилося сподіватися, що він ніколи не обернеться в його бік. Але як же ж приємно було бачити, як він обернувся того вечора на Маргарет, бо вона явно заслужила цього прочухана від свого батька, і як же ж приємно було Фергюсону побачити, що Шнайдерман прагнув захистити свою нову дружину від своєї рідної доньки, захистити «видатного й чудового мистця», і це прагнення було запорукою їхнього шлюбу у майбутньому. Коли ж Маргарет неминуче розплакалася, а Елла зі сльозами на очах запротестувала, що, мовляв, він не має права так розмовляти з її сестрою, Фергюсон почув, як матір мовила фразу, вперше мовила фразу, яку відтоді буде повторювати багато тижнів і років кожного разу, коли гнів Шнайдермана виходив з-під контролю: «Розслабся, Гіле!» В цій фразі якимось чином помістився подвійний сенс і застереження і турботи, і щойно Фергюсон вперше почув ці слова його матері, як вона підвелася зі свого стільця, підійшла до чоловіка, за яким була замужем ось уже шістнадцятеро днів, стала позаду нього (а він так і продовжував сидіти в голові столу), поклала йому руки на плечі, а потім нахилилася й поцілувала його в потилицю. Фергюсон був вражений її хоробрістю та самовладанням, бо йому здалося, наче вона увійшла до клітки з левом, але матір, вочевидь, знала, що робить, бо Шнайдерман, замість відштовхнути її, огорнув її руку своєю, і, міцно взявшись за неї, підніс до свого рота й поцілував. Вони навіть не глянули один на одного, але шалений гнів вгамувався, або майже вгамувався, бо треба було іще вирішити проблему вибачення, яке суворий Шнайдерман врешті-решт витягнув зі своєї неохочої плачучої дочки, яка так і не насмілилася глянути у вічі своїй мачусі, але все ж таки вимовила: «Пробачте!», а оскільки вибух гніву стався за солодким десертом (полуниці в сметані), то вечеря, фактично, вже завершилася, і це дало змогу сестрам хутенько вшитися під тим приводом, що їм треба було зустрітися о дев’ятій з якимись колишніми однокласницями. Фергюсон знав, що то був фальшивий привід, бо дівчата мали переночувати у них в його спальні, а він тим часом дрихнув би на софі у вітальні, на розкладній софі, яку матір купила спеціально для такої оказії, але цього не сталося – ані тієї ночі, ані будь-якої іншої ночі в майбутньому, бо під час всіх своїх наступних візитів до Нью-Йорку сестри зупинялися в помешканні брата їхньої матері та його дружини в Рівердейлі, і якби Шнайдерман захотів з ними побачитися, то йому довелося б їхати на ту квартиру або зустрічатися з ними в громадських місцях. Але сестри більше жодного разу не приїхали до квартири в Центральному парку, а до квартири над Гудзоном завітали лише через багато років.