Та Фергюсону було байдуже. Він не бажав мати з цими дівчатами нічого спільного, як і не хотів він мати нічого спільного з батьком Шнайдера, котрий, на жаль, заявлявся до них повечеряти десь раз на місяць, верзучи всілякі бздури про американську політику, «холодну війну», нью-йоркських двірників, квантову фізику та навіть про самого Фергюсона: «Пильнуй свого хлопця, майне лібхен, – у нього секс на думці, але він іще сам цього не знає», але Фергюсон робив усе можливе, щоби уникати сварливого дідка, завжди намагаючись за рекордно короткий час поглинути основні страви, потім він заявляв, що наївся й десерту не хоче, і в ту ж мить ретирувався до своєї кімнати начебто готуватися до завтрашньої контрольної з історії, яка, насправді, вже відбулася того дня. Мабуть, його новий – і небажаний – дід був менше жахливим, аніж Маргарет з Елою, але ненабагато, недостатньо для того, щоби Фергюсон був готовий сидіти поруч і вислуховувати його безтолкові нісенітниці про таємні концентраційні табори Едгара Гувера в Аризоні, чи про змову між Товариством Джона Берча та Комуністичною партією з метою отруїти резервуари системи водопостачання Нью-Йорка. Ці нісенітниці могли би бути по-своєму кумедними, якби старик не був таким гамірливим, і двадцять-тридцять хвилин в його компанії були тим максимумом, який міг витерпіти Фергюсон. Отже, разом з дідом набиралося троє нових родичів, яких Фергюсон терпіти не міг, троє Шнайдерманів, без яких він би радо міг обійтися, але були ще й інші Шнайдермани, ті, що мешкали на відстані тринадцяти з половиною кварталів на Західній Сімдесят п’ятій вулиці, і оскільки йому було важко відчути симпатію до своєї зведеної тітки Лізи, яка здавалася йому особою дратівливою та нервозною, аж надто чутливою до дрібних деталей повсякденного життя, щоби збагнути, що це життя може скінчитися іще до того, як ти почнеш жити на повну силу, то Фергюсон швидко пройнявся симпатією до Шнайдерманового брата Даніеля та його дітей, Джима й Емі, які тепер доводилися йому зведеним братом і сестрою. До цих двох нових родичів Фергюсон відразу ж відчув приязнь, тим більше, що вони вважали свого дядька Гіла «удачливим сучим сином», бо йому поталанило одружитися на такій жінці, як Фергюсонова матір, котра видавалася їм «майже ідеальною».