2.4
Ось вже чотири роки Емі Шнайдерман жила в його колишній спальні, Ной Маркс на якийсь час зник, а потім знову об’явився, і тринадцятирічному Фергюсону, який щойно пішов до восьмого класу, і собі захотілося щезнути. Оскільки втекти з дому він був не в змозі (куди б він подався й на які гроші жив?), він попрохав своїх батьків пристати на найбільш прийнятний варіант: Чи не могли б вони, коли їхня ласка, відправити його наступного вересня до школи-інтернату й дозволити йому провести там, вдалині від міста Мейплвуд, штат Нью-Джерсі, всі решту чотири роки середньої школи?
Фергюсон не прохав би їх про це, якби не знав, що вони в змозі піти на такі витрати, бо відтоді, як їхня сім’я перебралася 1956 року до нового будинку, життя «на широку ногу» продовжило буяти на ногу іще ширшу, ніж раніше. До зростаючої бізнес-імперії його батька додалося іще двоє нових універмагів (один в Шорт-Хіллз, а другий – в Парсіпані), і тепер, коли серед місцевих мешканців стало комільфо мати у помешканні два-три телевізори, коли посудомийки, пральні машини та сушили для одежі тепер вважалися стандартним набором приладдя в типовій родині середнього класу, а половина населення була в змозі розщедритися на просторі морозильники для зберігання глибоко заморожених харчів, які вони воліли тепер споживати, батько Фергюсона став багатієм, може, і не таким, як Рокфеллер, але все одно царем роздрібної торгівлі в передмісті, славнозвісним «апостолом прибутків», чиї низькі ціни повибивали всіх конкурентів у семи довколишніх адміністративних округах.
Плоди зрослого доходу частково матеріалізувалися в світло-зелений «Ельдорадо» для Фергюсонового батька, шикарний червоний кабріолет «Понтіак» для його матері, членство в сільському клубі «Блакитна долина» та занепад студії «Роузленд Фото», який знаменував собою кінець короткої материної кар’єри в якості незалежного годувальника та фотохудожника (мода на розфарбовані чорно-білі фотографії минула, студія ледве зводила кінці з кінцями, тож навіщо клопотатися зі студією, коли прибутки від п’яти універмагів були високими, як ніколи?). Тому на фоні цих величезних доходів та витрат, на тлі цієї хвацької пишноти й добробуту, Фергюсон дійшов висновку, що витрати на школу-інтернат стануть для його батьків лише комариним укусом. А на той випадок, якщо вони стануть заперечувати (тобто, заперечувати стане його батько, чиє слово в усіх фінансових питаннях було останнім), Фергюсон мав додатковий план: запропонувати відмовитися від табору «Парадиз» і натомість працювати влітку на сезонних роботах, щоби таким чином компенсувати витрати на інтернат.
Він сказав батькам, що вивчав це питання кілька місяців поспіль, і дізнався, що, начебто, найкращі школи-інтернати розташовані в Новій Англії, здебільшого в Массачусетсі та Нью-Гемпширі, а також у Вермонті та Коннектикуті; декілька хороших шкіл-інтернатів є на півночі штату Нью-Йорк та в Пенсільванії, двійко-трійко є навіть в Нью-Джерсі. Фергюсон розумів, що надворі стояв лише вересень місяць, і до наступного навчального року залишався іще цілий рік, але заявки слід було надіслати до середини січня, а якщо список потенційно прийнятних інтернатів з тої чи іншої причини почне звужуватися, то часу не поінформоване рішення може забракнути.
Фергюсон відчував, як тремтить його голос, коли розмовляв зі своїми самовдоволеними й необізнаними з його планом батьками за вечерею осіннього вівторка у самісінький розпал президентської кампанії «Ніксон проти Кеннеді». То була одна з небагатьох сімейних вечерь, які останнім часом траплялися дедалі рідше через те, що батькові магазини працювали до пізньої години, а у матері з’явилася нова пристрасть – бридж, з-за якої вона двічі-тричі на тиждень також пізно поверталася додому. І ось вони сидять у їдальні, а Енджі Блай чимчикує туди-сюди між столом та кухнею, приносячи повні тарілки з новими стравами й прибираючи тарілки порожні, спочатку – овочевий суп, потім – товстенні шматки ростбіфу з картопляним пюре та маслянистою стручковою квасолею, ці страшенно смачні харчі готувала енергійна й винахідлива Енджі Блай, котра прибирала їхнє помешкання й куховарила протягом останніх чотирьох років, тож Фергюсон, проковтнувши останній шматочок ростбіфу, нарешті знайшов у собі сміливість заговорити про те, що пеком пекло його свідомість останні кілька місяців.