У міру того, як слова зривалися з його вуст, він пильно спостерігав за батьками, видивляючись в їхніх обличчях ознаки того, що вони могли сказати з приводу його плану, але, на його подив, їхні обличчя здебільшого не виражали нічого, неначе вони іще не вповні усвідомили почуте – навіщо ж йому закортіло покидати той ідеальний світ, в якому він жив, йому, котрий так добре вчився в школі, кому так подобалося грати в бейсбольній та баскетбольній командах, хто мав так багато друзів, котрі так часто запрошували його на вечірки в суботу й неділю, чого ж іще бракувало тринадцятирічному хлопцю? Фергюсону страшенно не хотілося ображати своїх батьків зізнанням у тім, що саме вони були причиною його бажання податися геть з дому, що проживання з ними під одним дахом стало для нього майже нестерпним, і тому він збрехав, сказавши, що прагне змін, що йому не сидиться на місці, що його душить затхла атмосфера маленького містечка, і тому він прагне нових здобутків, прагне випробувати себе вдалині від рідної хати.
Фергюсон розумів, наскільки абсурдно він, напевне, виглядав у очах своїх батьків, коли доводив свою точку зору, наводячи заплутані й малопереконливі аргументи своїм тремтливим голосом вже не хлопця, але ще й не дорослого чоловіка, голосом, який коливався від писклявих ноток до басовитих і навпаки, неначе погано настроєний музичний інструмент, наскільки сміховинно виглядав він в їхніх очах зі своїми обгризеними нігтями, з вулканічним чиряком на лівій щоці, таке собі маленьке «ніхто», обласкане всіма матеріальними благами життя – харчами, дахом над головою й тисячами побутових зручностей. Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти наскільки йому поталанило належати до верхнього ешелону заможної верстви населення, достатньо дорослим, аби знати, що дев’ять десятих людства потерпало від голоду, холоду, всіляких дефіцитів та перманентного страху, знав, що не мав жодного морального права нарікати на свою лиху долю, не мав жодного морального права висловлювати хоча б найменше невдоволення. Тому через те, що він добре усвідомлював своє справжнє місце у великій картині загальнолюдських страждань, Фергюсон соромився свого особистого нещастя, своєї нездатності спокійно приймати ті життєві блага, які він мав, але почуття є почуття – він не міг не почуватися сердитим та розчарованим, і людські почуття не можна змінити жодним вольовим актом.
Ці проблеми вже поставали перед ним кількома роками раніше, але зараз вони проявилися іще гірше, настільки гірше, що Фергюсон дійшов висновку: розв’язати їх в наявних умовах неможливо. Цей абсурдний, світло-зелений батьків «Кадилак», ці бездоганно доглянуті газони клубу «Блакитна Долина», ці розмови про необхідність голосувати за Ніксона в листопаді – все це були симптоми хвороби, яка вже давно вразила його батька, але батько був безнадійним з самого початку, тому Фергюсон спостерігав за його підйомом до прошарку вульгарних нуворишів з чимось на кшталт мовчазної приреченості. Потім померла студія «Роузленд Фото», ввергнувши його в стан прострації, який тривав кілька місяців, оскільки він знав, що та студія була чимось більшим, аніж просто інструментом для добування доларів та центів. Закриття студії було поразкою, декларацією того, що його матір махнула на себе рукою, і тепер, коли вона припинила опір і перейшла на інший бік, як же ж болісно було йому спостерігати її перетворення на одну з «отих жінок», які відвідують заміський клуб, грають в гольф, карти і демонструють схильність до зайвої чарчини під час гулянок. Фергюсон відчував, що матір так само нещасна, як і він, але він не наважувався з нею про це поговорити, бо був надто малим, щоби втручатися в її приватне життя, однак йому стало ясно, що подружжя його батьків, яке завжди викликало у нього асоціацію з ванною, повною ледь теплої води, виродилося в нудне й позбавлене любові співіснування двох людей, котрі займалися кожен своїми власними справами й перетиналися лише тоді, коли в цьому виникала потреба або бажання, чого не траплялося майже ніколи.