Більше не було тенісу на громадських кортах недільними ранками, більше не було недільних обідів в ресторані «У Грюнінга», більше не було недільних походів в кіно. Тепер дні, коли вся країна відпочивала, проводилися в заміському клубі, такій собі Валгаллі тихих зелених галявинок для гольфу, шипучих розбризкувачів води, верескливих дітей, що купалися у всепогодному басейні, але Фергюсон рідко їздив зі своїми батьками до «Блакитної Долини», оскільки в неділю він грав у бейсбол, баскетбол та футбол, навіть в ті недільні дні, коли командні ігри не проводилися. Він відчував, що для неупередженого спостерігача не було нічого внутрішньо порочного ані в гольфі, ані в салаті з креветок та в триповерхових бутербродах, але Фергюсон скучав за своїми гамбургерами та мисками з м’ятним морозивом, і чим більше він зближувався зі світом гольфу, тим більше ненавидів сам гольф, вірніше, не стільки сам вид спорту, скільки людей, які ним займалися.
Педантичний святоша Фергюсон. Фергюсон – ворог традицій та манер заможного середнього класу, Фергюсон – противний всезнайко, який зневажав нову американську породу шукачів престижного статусу та хвалькуватих марнотратників, цей Фергюсон хотів податися геть.
Єдиною його надією було те, що батько, пославши його до якогось знаменитого інтернату, підніме свій престиж поміж членів клубу. «Так, наш хлопчик тепер навчається в Андовері. Значно краще за громадську школу, еге ж? І начхати на витрати. Добра освіта – найкраще, що можуть дати батьки своїй дитині».
Так, то був далекоглядний розрахунок, марна надія, породжена самообманом і безпідставним оптимізмом тринадцятилітньої свідомості, бо насправді підстав сподіватися не було жодної. Сидячи напроти Фергюсона за столом того теплого вересневого вечора, його батько поклав виделку й сказав: «Ти говориш як зелений підсвинок, Арчі. Те, про що ти мене просиш, означає заплатити двічі за одну й ту саму річ, і жодна людина при здоровому глузді не купиться на твоє шахрайство. Ти лишень подумай: ми платимо податки на цей будинок, чи ні? Платимо. Причому дуже високі, одні з найвищих податків на нерухомість у нашому штаті. Мені це не подобається, але я готовий розщедрюватися на гроші, якщо отримаю дещо навзамін. У нас хороші школи, одні з найкращих громадських шкіл у всій країні. Щоби ти знав, саме з-за цього ми й перебралися до цього міста. Бо твоя матір розуміла, що тут ти отримаєш якісну освіту, не гіршу за ту, яку забезпечують твої омріяні приватні інтернати. Тому не треба хитрувати, хлопче. Я не збираюся платити іще раз за те, що вже маю. Ферштейн?
Вочевидь, школи-інтернати не входили до батькового списку престижних цяцьок. А тут іще мати озвалася, заявивши, що він «розіб’є їй серце, подавшись з дому в такому юному віці», тому Фергюсон навіть не наважився озвучувати ідею літньої роботи як способу часткового покриття витрат на своє навчання. Отже, він потрапив у глухий кут. Застряг. І не лише до кінця навчального року, що тільки-но почався, а на всю решту років, допоки він не закінчить середньої школи, аж на п’ять років, і це було довше, ніж багато людей отримували за збройне пограбування чи ненавмисне убивство.
Енджі принесла десерт, і Фергюсон, втупившись в миску з шоколадним пудингом, подумав: «І чому це не придумали закону, який би дозволяв дітям розлучатися зі своїми батьками?»
Через те, що нічого не змінилося і не обіцяло змінитися в найближчому майбутньому, через те, що система родинного урядування залишилася неторкнутою після того, як на спроби Фергюсона змінити сімейну конституцію було накладене вето, старий режим, якому вдалося встояти, продовжив керувати за допомогою рефлексів та вкорінених примх, і згодом видав декрет, згідно з яким переможений бунтівник отримав винагороду у вигляді іще одного літа в його улюбленому таборі «Парадиз», шостого поспіль літа в раю, де не було батьків, зате були майданчики для гри в бейсбол, баскетбол та футбол, експедиції на каное, а також шумна компанія друзів з Нью-Йорку. Фергюсон не лише збирався покинути свою матір та батька на два довгих місяці свободи й відпочинку – разом з ним на пероні Центрального вокзалу під час ранкового від’їзду стояв Ной Маркс, який теж зібрався до літнього табору, бо Ной повернувся, і, пропустивши другу частину сезону 1956 року і всі вісім тижнів сезону 1957 року, відновив свій зв’язок з табором «Парадиз» в компанії з племінником своєї мачухи, відомим також як його зведений кузин і приятель, тобто з Фергюсоном, котрий в свої чотирнадцять років при зрості п’ять футів сім дюймів був на цілу голову вищим за Ноя, якого в таборі й дозі прозивали «Гарпо».