То була дивна історія. Тітка Фергюсона, Мілдред, так і лишилася мачухою Ноя, бо вони з дядьком Доном так і не завдали собі клопоту оформити розлучення, тому батько Ноя, повернувшись після свого півторарічного проживання в Парижі, де він працював над біографією Монтеня, перебрався назад до своєї колишнього помешкання на Перрі-Стріт. Але не до квартири на третьому поверсі, де він жив колись з Мілдред, а до меншої студії на другому поверсі, яка стояла порожньою під час його відсутності, і яку Мілдред орендувала незадовго до його повернення. Таким чином виник новий життєвий порядок. Через півтора року хаосу й невизначеності, позначеного трьома поїздками Мілдред до Парижу в перервах між викладацькою роботою в Бруклінському коледжі, вони з дядьком Доном вирішили, що окремо жити не можуть. З іншого боку, дядько з тіткою збагнули також, що жити разом вони не в змозі – принаймні не увесь час, принаймні не в якості звичайного подружжя, і якщо вони не влаштовуватимуть спорадичних перерв у щоденній домашній рутині, то закінчать тим, що зжеруть один одного в приступі кривавого канібалізму. Цим і пояснювався компроміс у вигляді двох квартир, так звана «Угода про аварійний люк», бо їхнє кохання відносилося до категорії незносно-нездійсненних, воно було гримучою сумішшю пристрасті й несумісності, грозовим електричним полем, однаково заряджених негативних та позитивних іонів, а через те, що Дон та Мілдред були обидва примхливими егоїстами, цілком і повністю відданими один одному, війни між ними ніколи не закінчувалися – за винятком тих випадків, коли Дон перебирався вниз до своєї квартирі на другому поверсі, і починалася нова мирна доба.
На думку Фергюсона, то був формений сумбур, але він над цим подовгу не задумувався, оскільки всі знайомі йому шлюби були, так чи інакше, невдалими – чи то жорстокі конфлікти між Доном та Мілдред, чи то втомлена байдужість між його батьками, але ці обидва шлюби все одно були невдалими, вже не кажучи про його діда й бабцю, котрі протягом останніх десяти років сказали один одному не більше п’ятдесяти слів – і то у кращому випадку. Наскільки міг судити Фергюсон, єдиною дорослою людиною, котра, схоже, насолоджувалася одним лише фактом свого життя на землі, була його двоюрідна бабуся Перл, у якої вже не було – і вже ніколи не могло бути – чоловіка. Проте Фергюсон радів з того, що тітка Мілдред та дядько Дон знову поєдналися, якщо не заради самих себе, то заради нього, бо повернення Дона означало повернення Ноя, і після півторарічної перерви, коли їхньому спілкуванню заважала напівбожевільна матір Ноя, Фергюсон чимало здивувався – наскільки швидко вони знову здружилися, неначе їхня довга розлука тривала якихось кілька днів.
Ной в свої дванадцять залишився таким, яким був у свої дев’ять: шумливим та невгамовним, балакучим та саркастичним, але вже не таким схильним до спалахів гніву та роздратування, і в міру того, як хлопці поволі з дітей перетворювалися на підлітків, вони знаходили підтримку в сильних сторонах один одного. Для Ноя Фергюсон був кимось на кшталт вродливого казкового принца, бездоганного у всьому, чим він займався, лідера, який краще за решту однолітків грав у бейсбол і здобував найвищі оцінки у школі, хлопця, який подобався дівчатам, на якого рівнялися інші хлопці, і тому можливість бути родичем, другом та довіреною особою такої персони була в його житті фактором надихаючим та ушляхетнюючим, бо в іншому разі його життя було би сповнене болісних мук, то було б перехідне життя підлітка, котрий щоденно б дратувався через свою неоковирну й незграбну зовнішність, через оті жахливі металеві дротини, які нещодавно прикрутили йому до зубів, через свій жахливий дефіцит фізичної граціозності. Фергюсон знав, що Ной надзвичайно ним захоплюється, але він і знав також, що те захоплення було несправедливим та незаслуженим, що Ной перетворив його на героїчну ідеалізовану фігуру, якої насправді не існувало, він усвідомлював, що Ной мав першокласний інтелект, і що в речах по-справжньому важливих та значущих молодий містер Маркс був розвиненішим за нього і випереджав його, щонайменше, на крок в кожному аспекті, інколи – на два кроки, а то й на чотири і навіть десять. Ной був його провідником, моторним слідопитом і розвідником, котрий досліджував Фергюсону ліс і підказував йому, де полювання буде найрезультативнішим – які книжки прочитати, яку музику послухати, з яких жартів посміятися, які фільми подивитися, які ідеї обмізкувати, і тепер Фергюсон, засвоївши «Кандіда» і «Бартлбі», Баха і Мадді Вотерса, «Сучасну епоху» та «Грандіозну ілюзію», нічні радіо-монологи Жана Шеперда і двотисячолітньої людини Мела Брукса, «Нотатки рідного сина» і «Комуністичний Маніфест» (ні, ані Карл Маркс, ані, на жаль, Гручо Маркс не були родичами Ноя), навіть не уявляв собі, наскільки бідним було б його життя, якби він не потоваришував з Ноєм Марксом. Він розумів, що гнів та розчарування – то є значущі фактори, але без допитливості все одно далеко не заїдеш.