Якось Фергюсон виявив одну дивну особливість власного єства: схоже, він мав декілька «я» і був не цілісним індивідом, а сукупністю суперечливих особистостей, тому кожного разу, коли він був кимось іншим, його «я» теж ставало іншим, змінюючись в залежності від співбесідника. З таким виразним екстравертом, як Ной, він почувався спокійним і замкненим в собі. З особою сором’язливою та стриманою типу Анни Бродської, він ставав гамірливим і грубим, завжди багато говорив, щоби заповнити тривалі паузи її сором’язливого мовчання. Люди без почуття гумору зазвичай перетворювали його на жартівника. В компанії кмітливих та дотепних клоунів він почувався нецікавим і нетямущим. Отже, оточуючі неначе володіли здатністю втягувати Фергюсона в свою орбіту і змушували його робити так, як робили й вони. Забіякуватий Марк Дубинський з його нескінченними просторікуваннями про політику й спорт пробуджував у Фергюсоні словесного бійця. Мрійливий Боб Крамер змушував Фергюсона почуватися вразливим та невпевненим в собі. З іншого боку, Арті Федерман, викликав у нього спокій, той спокій, який він ніколи не відчував у компанії з іншими людьми, бо спілкування з цим хлопцем породжувало в ньому таке ж саме відчуття власного «я», яке у нього бувало на самоті.
Якби один із двох А. Ф. був хоча би трішечки інакшим, то вони неодмінно стали б ворогами. Фергюсон більше за решту мав причини для невдоволення появою на сцені новачка, бо виявилося, що той був кращим у спорті, аніж він. Останні п’ять років Фергюсон був найкращим спортсменом, особливо в бейсболі, але коли першого ж дня Федерман прийшов на майданчик, то виявилося, що його рука була сильніша за Фергюсонову, подача – дальшою, що пересувався по полю він швидше, тому наступного дня, коли Арті здобув два очка підряд в грі між групами, таким чином усунувши всі сумніви в тім, що його вчорашній успіх був чистою випадковістю, Білл Раппапорт, двадцятичотирирічний тренер команди, відізвав Фергюсона убік і виголосив йому своє рішення: Федерман стане новим шорт-стопом і подавальником, а Фергюсон мусить поступитися йому місцем і перейти до третьої бази. «Ти розумієш, чому я маю так зробити?», спитав Білл. Фергюсон кивнув. З огляду на силу аргументу йому тільки й лишалося, що кивнути. «Нічого не маю проти тебе особисто, Арчі», продовжив Білл, «але цей новий хлопець просто феноменальний».
Як не дивись, а нове призначення було невеличким пониженням в ранзі, і Фергюсону було дуже боляче втрачати свою позицію командувача бейсбольної армії табору «Парадиз», але хоча почуття – це почуття, і вони залишаються суб’єктивно вірними у ста відсотках випадків, є також і факти, проти яких не попреш, а в цьому конкретному випадку об’єктивний і неспростовний факт полягав у тім, що Білл прийняв правильне рішення. Давнішня дитяча мрія – потрапити одного дня до професійної ліги – повільно розчинилася й перетворилася на брудну калюжку на дні його свідомості. Вона була гіркою на смак, але з часом це відчуття минулося. Просто Федерман був надто вправним, щоби намагатися з ним конкурувати. Перед лицем такого таланту єдино вірною реакцією мала бути вдячність за те, що цей хлопець грає на твоєму боці.
На думку Фергюсона, незвичним в таланті Федермана було те, що він його абсолютно не усвідомлював. Хоч як би старанно він не грав, хоч стільки б ігор не завершував він переможною подачею, Федерман, схоже, абсолютно не розумів, наскільки краще за інших він грає. Чудова гра в бейсбол була для нього чимось буденним, і він сприймав цю свою здатність так само, як колір неба чи округлість землі. Так, він мав пристрасть все виконувати бездоганно, але водночас була в ньому й байдужість і навіть наліт легковажності, а коли хтось з команди зазначав, що йому слід подумати над кар’єрою професійного бейсболіста, Федерман тільки хитав головою й сміявся. Так, казав він, бейсбол – це цікаво, але загалом це – марне заняття, так собі, дитяча розвага, тому він, коли закінчить школу, піде навчатися до вузу, щоби стати науковцем – фізиком чи математиком, він іще не остаточно вирішив.
Як на Фергюсона, то було в тій відповіді щось легковажне й обеззброююче, щось типове, що визначало Федермана й відрізняло від решти – він вже давно вирішив, що всім хлопцям слід неодмінно поступати до вузу, бо так влаштований світ, світ єврейських американців третього покоління, в якому навіть найменш тямущі мали отримувати хоча б диплом бакалавра, а, за можливістю, вчений ступінь або диплом спеціаліста. Але Федерман не розбирався в нюансах, він не розумів, що його не відмовляли від вузу, а просто пропонували не йти туди, якщо він цього не хотів, і це означало, що хлопці вважали його позицію сильнішою за свою, що він мав більший контроль на своїм майбутнім та своєю долею. А через те, що він дійсно був прекрасним знавцем математики та інших точних наук і мав намір поступати до вузу (того літа він самотужки опановував матаналіз, а чи багато знайдеться чотирнадцятирічних хлопців та дівчат, здатних розібратися в принципах матаналізу?), Федерман проігнорував компліменти і дав хлопцям пряму й простодушну відповідь, котра була настільки очевидно-недоречною (бо всі знали, що він вивчав матаналіз і збирався до вузу), що краще б він того не казав взагалі.