Але саме це й подобалося Фергюсону у своєму побратимі найбільше: його простодушність, його неземна віддаленість від іронічних нюансів та протиріч суспільства, в якому він жив. Всі решта постійно перебували в полоні нервового збудження, хаотичного зіткнення суперечливих імпульсів та турбулентних неузгодженостей, а Федерман був спокійним, розважливим і, схоже, в мирі сам з собою, настільки зануреним в свої думки та свій спосіб буття, що звертав мало уваги на шум довкола себе. Фергюсону він часто видавався таким собі незабрудненим створінням, настільки чистим та жорстко захищеним «я», що інколи йому важко було його зрозуміти, і, мабуть, саме через це у нього з Ноєм склалися діаметрально протилежні враження про нового мешканця їхньої хижки. Ной погоджувався з тим, що Федерман був хлопцем надзвичайно розумним і вправним гравцем в бейсбол, баскетбол та футбол, але водночас він, як на нього був надто щирим та простодушним, надто несприйнятливим до тонкого гумору, щоби його можна було вважати комфортним співбесідником, а той спокій, котрий випромінював Федерман, і котрий так позитивно впливав на Фергюсона, страшенно дратував Ноя, який вважав Арта створінням не вповні земним, «химерним привидом», як він колись висловився, привидом, у якого від народження бракувало деяких частин мозку. Фергюсон розумів, що намагався висловити Ной своїми коментарями, але не погоджувався з ним. Федерман був інакшим – от і все, він був індивідом, котрий жив у іншій, в порівнянні з рештою, площині, і те, що Ной вважав слабкістю характеру (сором’язливість Федермана в стосунках з дівчатами, його нездатність до жартів, його небажання з будь-ким сперечатися) Фергюсон трактував як сильні сторони, бо він проводив з Арті більше часу, ніж Ной, і те, що Ной сприймав як відсутність глибини і навіть порожнечу, насправді являло собою таку глибину й широту душі, які Фергюсону не траплялися серед тих, кого він знав. Проблема полягала в тім, що Федерман був хлопцем явно не компанійським, але в спілкуванні з поодиноким візаві він ставав зовсім іншою людиною, і тепер, коли минуло три тижні, і він вже багато разів ходив зі своїм побратимом на бейсбольний майданчик, Фергюсон встиг добре розібратися в отій іншій людині, або, принаймні, почав у ній розбиратися, і найбільше його вразило те, яким спостережливим був Федерман, настільки чудово настроєними були його чуття на сприйняття довколишнього світу, і кожного разу, коли Арті показував на хмарку угорі, на бджілку у квітці, або привертав його увагу до крику незнайомого птаха в лісовій гущавині, Фергюсону здавалося що він бачить і чує все це вперше в житті, що якби його друг не вказав йому на присутність цих речей, то він пройшов би мимо, так і не помітивши їх, бо прогулянки з Федерманом були, перш за все, опануванням мистецтва звертати увагу, і Фергюсон відкрив для себе, що звертання уваги було першим кроком до вміння жити.
А потім під кінець місяця, десь в середині літа, настав отой надзвичайно теплий вівторок, настав за два дні до батьківського уїк-енду. На суботу були призначені змагання з баскетболу й бейсболу із ненависним конкурентом, табором «Скатіко», і за цими іграми мали спостерігати матері та батьки хлопців з «Парадизу» – опецькуваті жіночки в своїх бавовняних платтячках без рукавів та дебелі чоловіки в шортах, а також стрункі та колись стрункі жінки в спортивних штанях і в туфлях на високих підборах та чоловіки в білих ділових сорочках з закоченими рукавами. То були найбільші спортивні змагання літнього сезону, після яких мала відбутися вистава старої п’єси братів Маркс під назвою «Кокосові горішки», за якою в 1929 році був знятий їхній перший фільм. Найхимернішою, але й найдоречнішою обставиною було те, що Ной, широко відомий у таборі під прізвиськом Гарпо, мав грати роль Гручо, до якої його таланти пасували найбільше, і тому Фергюсон не лише з нетерпінням чекав ігор, в яких він мав брати участь два дні поспіль, йому також страшенно кортіло побачити, як його кузен зображатиме ходу Граучо на сцені, з сигарою, затиснутою між другим та третім пальцями правої руки і вусами, намальованими сажею між носом та верхньою губою. Того дня всі чекали з величезним нетерпінням, а через те, що табір «Парадиз» був, практично, приречений на поразку у грі в баскетбол (за десять днів до того вони вже потерпіли поразку на виїзді в таборі «Скатіко»), Білл Раппапорт був рішуче налаштований на перемогу в бейсбольних змаганнях, і для цього провів з хлопцями протягом останніх днів кілька виснажливих тренувань з наголосом на точність виконання основних ігрових прийомів та фізичну витривалість: віджимання, присідання, забіги на короткі й довгі дистанції, і в отой вівторок наприкінці липня, який був найспекотнішим та найвологішим днем за всі тижні, що він їх провів у таборі, тіло Фергюсона буквально плавало в струмках поту протягом всього тренування, а після того, як воно через дві години завершилося, вони з Федерманом вирушили до свого будиночку, де мали вдягнутися в купальні костюми для обов’язкового післяобіднього запливу. Після виснажливих вправ на полі він почувався, за його словами, так, наче з нього висмоктали енергію, наче кожна його нога важила двісті фунтів, і навіть зазвичай невтомимий дослідник матаналізу з містечка Нью-Рошель зізнався, що теж сильно втомився. На півдорозі до хижки Фергюсон заговорив про книжку, яку нещодавно прочитав під час післяобідніх «тихих» годин, «Міс Самотнє серце», маленьку повість Натанаеля Веста, котру внесла в список обов’язкової літератури його тітка Мілдред. Щойно він став пояснювати, що насправді міс Самотнє серце була чоловіком, журналістом, який писав від імені жінки для газетного розділу, котрий містив поради закоханим, як раптом почувся якийсь звук – то Федерман видав тихий приглушений зойк. Фергюсон обернув голову праворуч, поглянув на свого друга й побачив, що той похитується, наче від нападу запаморочення, і не встиг Фергюсон спитати у нього, що сталося, як коліна Федермана підкосилися, і він упав додолу.