Білл Раппапорт винуватив себе за раптову смерть Федермана. Він явно перевантажив команду, сказав тренер Фергюсону, наразив кожного на небезпеку, пов’язану з надмірними фізичними вправами в умовах нестерпної спеки та вологості. Про що ж він в біса думав, га? А Фергюсону пригадувалися слова зі словника: «Перманентна… патологічна… заповнена кров’ю… хвороба стінок судини…» «Та ні, Білле», заперечив він. «Це мало статися рано чи пізно. Арті ходив з бомбою уповільненої дії в своїй голові. Просто про це ніхто не знав – ані він, ані його батьки, ані жоден лікар з тих, хто його обслідував. Він мав померти іще до того, як виявилося б, що з тою бомбою він прожив усе своє життя».
В п’ятницю під час години відпочинку його ім’я пролунало в табірному гучномовці. «Арчі Фергюсон», мовила секретарка табору, «Арчі Фергюсон, підійди, будь ласка, до головного офісу. Тобі телефонують».
То була його матір.
– Такий жахливий випадок, Арчі, – сказала вона. – Мені страшенно шкода того хлопця, шкода тебе… шкода усіх.
– Це – не просто жахливий випадок, – відповів Фергюсон. – Це – найгірше, що могло трапитися взагалі.
По той бік лінії запала довга тиша, а потім мати сказала, що їй телефонувала матір Арті. Так, то був несподіваний дзвінок, так, то був надзвичайно болісний дзвінок, але він мав єдину мету: запросити Фергюсона на похорон, який мав відбутися в містечку Нью-Рошель в неділю – звісно, якщо йому дозволять покинути табір, і якщо в нього буде таке бажання.
– Не розумію, – сказав Фергюсон. – Більше нікого не запрошують – чому я?
Матір пояснила, що місіс Федерман читала й перечитувала листи, що їх надсилав син із табору, і майже в кожному з тих листів згадувався Фергюсон, часто – по кілька разів у трьох-чотирьох параграфах. «Арчі – мій найкращий друг», цитувала матір Федермана по телефону, «найкращий з усіх, які у мене були…. Арчі – така добра людина… мені дуже приємно бути з ним поруч… Арчі мені як брат».
Настала іще одна довга пауза, а потім Фергюсон мовив, мовив голосом таким тихим, що ледве почув власні слова: «Він теж був мені як брат».
Отже, на тому й порішили. Батьки не приїдуть до нього на уїк-енд. Натомість Фергюсон поїде вранці поїздом до Нью-Йорку, де на Центральному вокзалі його зустріне матір, вони переночують у місті в квартирі її батьків, а наступного ранку вирушать удвох до Нью-Рошеля. Навчена не ігнорувати вимоги публічних заходів, матір пообіцяла взяти йому з собою підходяще для похорон вбрання – білу сорочку, піджак, чорні туфлі, чорну краватку, чорні шкарпетки та чорно-сірі штани.
– Ти дуже виріс за час перебування в таборі, Арчі? – спиталася вона.
– Та хтозна, – відповів Фергюсон. – Може, трохи й підріс.
– Та мені просто цікаво, чи не буде те вбрання для тебе замалим.
– А яка різниця?
– Та, може, й ніякої. Якщо від твоєї сорочки повідриваються ґудзики, то ми завжди зможемо купити завтра нову.
Гудзики від сорочки не повідривалися, але вона все одно була тепер замалою, як і все решта, окрім краватки. «Яка ж то морока – тинятися в страшенну спеку по магазинах», подумав Фергюсон, плентаючись за матір’ю вулицями розпеченого міста, оскільки з весни він підріс на два з половиною дюйми, але поїхати на похорон в табірних джинсах та тенісках він не міг, тому вони з матір’ю пішли до універмагу «Мейсі» і понад годину порпалися в чоловічому відділі в пошуках пристойної одежі. То було, поза всяким сумнівом, найнудніше заняття у світі навіть в найкращі часи (а часи були явно не найкращими), і Фергюсону так не хотілося цим займатися, що він дозволив матері приймати всі необхідні рішення щодо вибору сорочки, піджака, та штанів. Але йому іще належало дізнатися, що ця магазинна нудьга не йшла в жодне порівняння з тою сумною безнадією, яку він відчував наступного дня, сидячи у синагозі, чиє розпечене приміщення було заповнене двома сотнями людей. Там були батьки Арті, його дванадцятирічна сестра, його четверо бабусь та дідусів, його кузини й кузени, його шкільні друзі, його вчителі з різних предметів разом з дитсадківськими вихователями, його друзі та тренери тих команд за які він грав, друзі родини, друзі друзів родини – ціла юрма людей запікалася в задушливому приміщенні; чоловіки змахували скупі сльози, жінки ридали, дівчата з хлопцями хлипали, а рабин за кафедрою промовляв молитви івритом та англійською, молитви, в яких не було отих християнських казочок про краще потойбічне життя, бо Фергюсон і оточуючи були юдеями, схибленими й зухвалими юдеями, для яких існувало лише одне життя й один світ, оце життя і оцей світ, і єдиним способом сприймати смерть було дякувати Господу і прославляти його всемогутність, навіть якщо йшлося про смерть чотирнадцятирічного хлопця, хвалити свого чортового Бога допоки у них очі на лоба не повилазять, допоки у них яйця не повідпадають та серця не повсихають.