Лікарі запевняли, що у неї все було нормально, що вона була при доброму здоров’ї і одного разу неодмінно виносить плід належні дев’ять місяців, але ці втрати тиснули на Розу важким тягарем, і з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, ніби у неї крали її жіноче єство. Вона плакала цілими днями після кожного фіаско, плакала так, як не плакала ніколи після загибелі Девіда, і зазвичай така оптимістична Роза, завжди життєстійка і ясно мисляча Роза поринала в сумну й хворобливу жалість до самої себе. Якби не Стенлі, то важко було б сказати, до яких глибин саморуйнування вона могла б дійти, але він залишався непохитним та стриманим, незворушним до її зліз, і після кожного втраченого немовляти продовжував запевняти її, що то була лише тимчасова невдача і що насамкінець все владнається. В такі хвилини Роза відчувала до нього таку близькість і любов, була йому така вдячна за його доброту. Звісно, вона не вірила жодному його слову – як же ж вона могла вірити, коли все свідчило навпаки? – але ця втішна брехня чинила на неї заспокійливий вплив. Втім, Розу спантеличував той спокій, з яким Стенлі зустрічав повідомлення про іще один викидень, її страшенно дивувала його незворушливість до жорстокого й кривавого вигнання його ненароджених дітей з її тіла. Може, думала вона, Стенлі не поділяє її бажання мати дітей? Можливо, він і сам не здогадувався про це своє небажання, але що як він потайки хотів, аби ситуація й далі лишалася незмінною, щоби мати її для себе всю цілковито, щоби вона була дружиною, якій не доводилося б ділити свою любов між чоловіком та дитиною? Вона ніколи не наважувалася озвучити ці думки в присутності Стенлі, їй ніколи й на думку не спало б образити його такими безпідставними підозрами. Але сумнів не покидав її, і вона питала себе саму: а чи не надто добре виконував Стенлі свою роль сина, брата і чоловіка? Якщо ж це дійсно було так, то, мабуть, місця для батьківства в його душі більше не залишалося.
5 травня 1945 року, за три дні до закінчення війни у Європі, дядько Арчі впав замертво від серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вік для будь-чиєї смерті, а найбільш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онімілі від горя члени родини Адлерів повернулися з цвинтаря до помешкання Арчі на Флетбуш-авеню в Брукліні, то люди на вулицях їхнього мікрорайону танцювали й шаленіли, гудучи клаксонами своїх авто, і гукали хрипкими голосами, радіючи з того, що перша половина війни скінчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчі, Перл, та їхні дев’ятнадцятирічні двійнята-сестри, Бетті та Шарлотта, а також четверо вцілілих членів квінтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи більше друзів, родичів та сусідів мовчки сиділи й стояли в квартирі з закритими портьєрами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смерті дядька Арчі, а радісні співучі голоси за вікном сприймалися як безсердечне блюзнірство, неначе на могилі Арчі танцював увесь район Бруклін. Той день залишився у пам’яті Рози назавжди. Не лише через її власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мілдред так розхвилювалася, що випила кілька чарок віскі й відключилася прямо на дивані, а також через те, що вона вперше в житті побачила, як її батько втратив самовладання й розплакався. А іще того дня Роза сказала собі, що коли їй посміхнеться удача і вона народить сина, то назве його Арчі на честь дядька.
В серпні на Хіросіму й Нагасакі впали потужні бомби, добігла кінця друга половина війни, а в середині 1946 року, через два місяці після другої роковини Розиного заміжжя, Шнайдерман сказав їй, що планує вийти на пенсію і збирається знайти покупця на свій бізнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки їхньої спільної праці, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмілого й компетентного фотографа, він хотів би знати, чи не має вона інтересу до того, аби перебрати на себе студію. То був найвищий комплімент з його боку на її адресу. Та хоч яку б втіху з цього приводу Роза не відчувала, вона розуміла, що зараз це не на часі, бо вони зі Стенлі вже цілий рік поспіль відкладали всі свої заощадження, щоби придбати будинок в передмісті, будинок на одну сім’ю з двором, деревами та подвійним гаражем, і тому не могли дозволити собі придбати і будинок, і студію. Роза відповіла Шнайдерману, що має обговорити це питання зі своїм чоловіком, що вона й зробила невідкладно після вечері, абсолютно не сумніваючись, що Стенлі однозначно заявить про цілковиту недоцільність такої купівлі, але Стенлі застукав її зненацька, сказавши Розі, що вирішення цього питання залежить від її вибору, і що коли вона воліє відмовитися від будинку, то зможе отримати студію, якщо її продадуть за ціну, яку вони зможуть собі дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлі всім своїм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що їхня квартира його цілком влаштовує, і що він не проти прожити в ній іще кілька років, хоча, звісно, все це було неправдою, і він збрехав їй тому, що обожнював її й хотів, аби вона мала все, що забажає. Того вечора в душі Рози щось змінилося, і вона збагнула, що в ній прокидається любов до Стенлі, справжня любов, і якщо життя триватиме в такому ключі іще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохає його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.