– Ну, що скажеш? – питає Квін Алісу, зашнурувавши «оксфорди» й підводячись з ліжка.
– Прекрасно, Абнере, – каже вона. – Краще просто не буває.
Поки Квін походжає кімнатою, призвичаюючи свої ноги до пружності й текстури своїх нових робочих напарників, Аліса показує на Хенка та Френка й питає:
– А що мені робити з цими старомодними дідами?
– Не знаю. Постав їх до комірки.
– Може, мені їх просто викинути?
– Ні, краще постав до комірчини. Хтозна, може вони мені іще коли-небудь знадобляться.
Тож Аліса ставить Хенка з Френком до комірчини, і хоча прощальні слова господаря й залишають їм примарну надію, що одного дня їх знову покличуть на службу, але минають місяці, а змін немає, тому мало-помалу Хенк із Френком примиряються з тією думкою, що господар вже ніколи їх не вдягне. Двом братам страшенно гірко від того, що їх силоміць відправили у відставку, і перші кілька тижнів у комірці вони тільки й говорили про те, як жорстоко з ними обійшлися, виливаючи своє горе в довгих та нецензурних філіппіках проти господаря та його дружини. Звісно, толку з цих скиглінь та стогонів нема ніякого, і вони, поволі припадаючи пилом, починають розуміти, що тепер їхній світ – це комірчина, що вони вже ніколи з неї не вийдуть до того дня, коли їх викинуть на смітник. Тому Хенк та Френк кидають жалітися й починають заводити розмови про минуле, визнаючи за краще жити славетною минувшиною, аніж жалюгідним сьогоденням, і з приємністю згадуючи свої пригоди з господарем в ті дні, коли вони були молодими й бадьорими і займали у світі своє надійне місце, згадуючи погоду, в яку їм доводилося ходити, ті міріади відчуттів, які вони переживали на вулицях в пульсуючий атмосфері планети Земля, згадуючи те відчуття мети, яке давало їм усвідомлення приналежності до величі людського життя. Спливло іще кілька місяців, і вони поволі припиняють ділитися спогадами, бо їм стає важко говорити, важко пригадувати, і не тому, що Хенк та Френк старіють, а тому, що їх викинули, а черевики, про які не дбають, швидко занепадають, їхній екстер’єр висихає й лускається, бо їх більше не змащують і не начищають, а інтер’єр грубішає, втрачаючи м’якість та гнучкість, бо людські ноги більше не зволожують його своїм потом та сальними виділеннями. Мало-помалу покинуті черевики стають схожими на дерев’яні цурпалки, а дерево – це така субстанція, якій не властиво згадувати, думати та говорити, тому Хенк та Френк, перетворившись на подобу цурпалок, впали в майже коматозний стан, живучи у світі чорної порожнечі та мерехтливого полум’я свічки, і такими бездушними стали їхні тіла за час тривалого ув’язнення, що вони не відчули нічого, коли Тімоті, трирічний син Квіна, одного дня всунув у них свої ноженята та й почимчикував собі по квартирі, весело усміхаючись. Мати, бачачи його в отих величезних коматозних черевиках, і собі починає сміятися. «Що ти робиш, Тімоті?», питає вона. «Вдаю себе татком», відповідає малий, а мати хитає головою, хмурить брови і каже сину, що дасть йому кращу пару черевиків для ігор, бо ці цурпалки такі старі й огидні, що вже настав час спекатися їх. На їхнє щастя, Хенк та Френк вже нічого не чують, не бачать і не відчувають, бо Аліса, давши малому батькові парадно-вихідні туфлі, бере Хенка й Френка лівою рукою, праву кладе на плече Тімоті й веде його коридором до дверцят сміттєспалювальної печі, розташованих в малесенькій ніші за незамкненими дверцятами. «Я вже геть забула про цих огидних дідуганів», каже вона, натискаючи на ручку дверцят сміттєпроводу й дозволяючи синові «віддати останню шану», тобто виконати завдання зі знищення старих черевиків. Тож малий Тімоті Квін бере Хенка й кидає його на сім поверхів униз, до підвальної печі, зі словами «Прощавай, черевичне». Потім він бере Френка й повторює операцію, приказуючи «Прощавай, черевиче», і Френк летить у вогонь слідком за своїм двійником. І не встигло наступного дня над островом Манхеттен зійти сонце, як двоє черевичних братів, двоє друзів не розлий вода, перетворилися на незугарну масу розпечених червоних вуглинок.