Фергюсон вже у дев’ятому класі, формально – на першому році повної середньої школи, але в його конкретному випадку це означає останній клас початкової середньої школи, і серед предметів, котрі він вивчав у першому семестрі було друкування на машинці – факультативна дисципліна, яка того року виявилася кориснішою для нього за будь-яку іншу. Йому так хотілося опанувати цю нову навичку, що він пішов до батька й попросив у нього грошей купити собі власну друкарську машинку. Фергюсону вдалося переконати батька тим аргументом, що машинка йому все одно знадобиться в майбутньому і що ціни навряд чи коли-небудь будуть нижчими за нинішні. Апостол прибутків розщедрився, і таким чином Фергюсон роздобув собі нову іграшку: солідну й елегантну переносну машинку марки «Сміт-Корона», яка негайно набула статусу «безцінного скарбу». Як же ж він полюбив цей друкарський пристрій, як приємно було йому торкнутися пальцями круглих увігнутих клавіш і дивитися, як літери на довгих стальних шпицях злітають догори й вдаряються в папір, як вони зміщуються праворуч, а каретка – ліворуч! А потім брязкає дзвіночок, і рядок, під легеньке гарчання зубчиків шестерінок, їде угору, поступаючись місцем наступному, іще не надрукованому, і отаким чином чорні слова один за одним заповнюють усю сторінку. То був дуже серйозний інструмент, інструмент для дорослих, і Фергюсон з радістю взяв на себе всі належні обов’язки, бо тепер його життя стало так само серйозним, як і ця друкарська машинка, тож він, не забуваючи про Арті Федермана, збагнув, що настав час дорослішати.
Коли Фергюсон завершив перший рукописний варіант оповідання «Два черевика – пара», він вже встиг достатньо напрактикуватися в друкуванні, і тому другий чорновий варіант виконав на «Сміт-Короні». Після коректури й нового друку завершена версія зайняла п’ятдесят дві сторінки, набраних через подвійний інтервал. Фергюсону видавалося незбагненним, що він спромігся написати так багато, що якимось чином йому вдалося видати на гора понад п’ятнадцять тисяч слів про якісь непоказні черевики, але коли ідея матеріалізувалася, то один сюжет потягнув за собою другий, його голова стала повнитися новими цікавими ситуаціями, новими аспектами вдачі головних персонажів, які треба було досліджувати й поглиблювати, тому на реалізацію проекту пішло аж два місяці його життя. Звісно, що він відчував певне задоволення, завершивши цю роботу, бо самим фактом написання такого чималенького твору міг би пишатися кожен чотирнадцятилітній індивід, але, перечитавши його вп’яте і зробивши завершальні правки, Фергюсон так і не зміг визначитися щодо літературної цінності свого оповідання. Оскільки жоден з його батьків був не в змозі оцінити цей твір, не кажучи вже про будь-який літературний твір, написаний людством за всю свою історію, та оскільки тітка Мілдред з дядьком Доном перебували під час шкільного осіннього семестру в Лондоні (тітці Мілдред надали піврічну творчу відпустку) – а це означало, що Ной наразі перманентно жив у своєї матері й тому був недосяжним аж до січня місяця – а також оскільки Фергюсон надто боявся показати оповідання тому єдиному однокласнику, на чию думку він міг би покластися, то він неохоче дав його своїй вчительці англійської мови й літератури, місіс Болдвін, котра вела дев’яті класи іще з 1920-х років і через два роки мала вийти на пенсію. Фергюсон знав, що ризикує. Місіс Болдвін була майстринею словесних вікторин і орфографічних диктантів, вміла добре пояснити, як слід вибудовувати речення, і прекрасно розбиралася в тонкощах граматики й стилю, але її літературні смаки визначалися канонами консервативної школи застарілих і зашкарублих митців, про що свідчила її палка любов до Браянта, Вітьера та Лонгфелло, цих пихатих і нудних постатей минулого, котрі панували в шкільній програмі, коли вона знайомила клас з «шедеврами американської поезії дев’ятнадцятого сторіччя», тому був у тій програмі Едгар Алан По зі своїм незмінним чорним вороном, але не було Волта Вітмена (надто багато непристойних слів) та Емілі Дікінсон (надто складно пише). Втім – і тут треба віддати їй належне – місіс Болдвін призначила їм також «Повість про два міста», яка відкрила Фергюсону творчість Діккенса в книжковому вигляді (бо колись йому вже доводилося бачити по телевізору кіношний варіант «Різдвяної пісні»), і хоча він, разом з рештою друзів, радо приєднався до давньої традиції називати цей роман не інакше як «Повість онаніста», йому ця книга страшенно сподобалася, її стиль видавався йому надзвичайно енергійним і дивовижним, його вражала невичерпна здатність автора змішувати жах та гумор в доти небачений спосіб, і тому Фергюсон був вдячний місіс Болдвін за те, що вона познайомила його, з «найкращим», як йому тоді здавалося, «романом з усіх ним прочитаних». Тому він і вирішив дати на рецензію своє оповідання місіс Болджін, бо саме вона ввела його у світ творчості Діккенса. Шкода, що він не міг писати так добре, як дідуган Чарльз, але він був лише аматором-початківцем, в чиєму доробку значився наразі лише один твір, і Фергюсон сподівався, що вчителька неодмінно візьме цю обставину до уваги.