Замість відіслати оповідання напряму Фергюсону, дядько Дон надіслав текст Ною з вказівкою повернути його своєму кузену після прочитання. Якось в суботу вранці, приблизно тиждень потому, як прийшли листи з Лондона, на кухні задзвонив телефон, задзвонив саме тоді, коли Фергюсон завершував поглинати яєчню з грінками. На тому боці лінії був Ной. Він торохтів словами, наче кулями з автомату Томпсона, бо, як він пояснив, мав говорити швидко, доки його матір не повернулася з магазину, інакше вона його вб’є, якщо застане за міжміською розмовою, особливо розмовою з Фергюсоном, контакти з яким в межах її «неприступної фортеці-квартири» заборонялися під будь-яким приводом не лише тому, що він не був Ною справжнім кузеном, а ще й тому, що Фергюсон був кревним родичем отої «сучки» (саме так вона й сказала, підтвердив Ной, так-так, вона зовсім з глузду з’їхала, але мені все одно доводиться в неї жити). Завершивши на одному подиху своє вступне слово, Ной швидко уповільнив темп стрільби, і невдовзі вже говорив з нормальною швидкістю, яка хоч і залишалася вельми високою, але все ж не шалено високою, він говорив, як людина, котра має необмежений час для приємної тривалої розмови.
– Ну, що скажеш, телепню? – почав він. – Цього разу це тобі вдалося. Реально вдалося.
– Вдалося що? – спитався Фергюсон, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться, хоча був більш-менш впевненим, що Ной має на увазі оповідання.
– Та ота штука під назвою «Двоє черевиків – пара».
– Ти прочитав її?
– Кожне слово. Тричі.
– Ну, і як?
– Фантастично, Арчі. Просто до біса реально фантастично. По правді кажучи, я й не здогадувався, що в тобі є літературна жилка.
– По правді кажучи, я й сам про це не здогадувався.
– Гадаю, нам треба це оповідання екранізувати.
– Дуже смішно. Як же ж ми зробимо це без кінокамери?
– Це – суща дрібниця. Цю проблему ми розв’яжемо по ходу справи. В будь-якому разі наразі ми не маємо часу цим займатися. По-перше, через школу, по-друге – через відстань між Нью-Йорком та Нью-Джерсі, а по-третє – через перешкоди з материного боку, в які я зараз вдаватися не буду. Але завжди є літо. Сподіваюся, ми з тобою вже не поїдемо до табору? Ми для нього вже занадто дорослі, а після того, що трапилося з Арті, мені якось не хочеться туди повертатися.
– Згоден. Табору більше не буде.
– Отже, літо ми присвятимо зйомкам фільму. Тепер, коли ти став письменником, гадаю, ти кинеш оті всі дурниці під назвою «спорт».
– Лише бейсбол. Але я й досі займаюся баскетболом. Розумієш, я граю за команду, котру спонсорує Молодіжна християнська асоціація Вест-Оранджу. Ми граємо з іншими юнацькими командами округу Ессекс двічі на тиждень – в середу ввечері та в суботу вранці.