– Щось я не розумію. Якщо ти й надалі хочеш займатися спортом, то навіщо кидати бейсбол?
– З-за Арті.
– А яке Арті має до відношення до бейсболу?
– Та він же був найкращим гравцем з усіх, яких нам доводилося бачити! А іще він був моїм другом. Не стільки твоїм, скільки моїм другом, моїм добрим другом. А тепер, коли Арті не стало, мені хочеться й надалі думати про нього, мені важливо мати його якомога більше в своїх думках, і я збагнув, що найкраще, що можна для цього зробити, це від чогось відмовитися на його честь, від чогось, що є для мене важливим, тому я й вибрав бейсбол, бо Арті також його дуже любив, і відтепер, коли я бачу людей, котрі грають в бейсбол, або коли думаю про те, чому я не граю в бейсбол, мені завжди спадає на думку Арті.
– Ну ти й дивак!
– Може, і дивак. Але навіть якщо це й так, то чим я можу зарадити?
– Нічи́м.
– Та отож. Нічи́м.
– Ну, що ж, тоді грай в баскетбол. Виступай в юнацькій лізі, якщо хочеш, але якщо ти займатимешся лише одним видом спорту, у тебе залишатиметься багацько часу на кінофільм.
– Згода. За умови, якщо ми роздобудемо камеру.
– Роздобудемо, не хвилюйся. Найголовніше те, що ти написав свій перший шедевр. Двері відчинилися, Арчі, і, як то кажуть, далі буде: маєш змогу все подальше життя творити шедеври.
– Давай не будемо надміру захоплюватися. Я написав лише одне оповідання – і все, а коли мені на думку спаде нова ідея, я не знаю. До того ж, я й досі хочу здійснити свій план.
– Знову ти за своє! Я гадав, що ти вже й думати про нього забув.
– Ні, не забув.
– Послухай-но сюди, бовдуре. Ти ніколи не станеш лікарем, а я ніколи не стану цирковим силачем. Твій розум – не для математики й решти точних наук, а в моєму тілі немає жодного м’яза, одні вірьовки. Звідси випливає, що доктора Фергюсона з тебе не вийде, а з мене не вийде Ноя Всемогутнього.
– Чому ти такий впевнений?
– Тому, що ідею стати лікарем ти запозичив з одної книги, ось чому. З одного дурнуватого роману, який ти прочитав, коли тобі було дванадцять і який я мав нещастя прочитати також, бо ти наполягав, що, то є, мовляв, класна книга, хоча це й не так. Якби ти перечитав ту книгу знову, то я впевнений, що, нарешті, побачив би, що вона аж ніяк не така хороша, як тобі спершу здалося, що вона – просто нікчемна. Ідеалістичний молодий лікар висаджує в повітря каналізаційну трубу, щоби припинити епідемію тифу, яка лютує в місті, ідеалістичний молодий лікар втрачає свої ідеали заради грошей та шикарного житла, колись ідеалістичний і колись молодий лікар відновлює свої ідеали і таким чином рятує свою душу. Це ж відверта бздура, Арчі. Фігня, розрахована на те, щоби зворушувати душі таких ідеалістичних малих хлопців, як ти. Але ж ти вже не малий хлопець, ти – дужий юнак, між ногами у якого теліпається справжній чоловічий прутень, а на плечах розміщується голова, здатна творити літературні шедеври і Бозна що іще! І ти кажеш мені, що й досі перебуваєш під магічним впливом отого жалюгідного нещастя під назвою роман, чию назву я ніяк не можу пригадати, бо зробив усе, щоби про нього забути?
– «Цитадель».
– Саме так – «Цитадель». Тепер, коли ти нагадав мені цю назву, більше ніколи не повторюй її в моїй присутності. Ні, Арчі, людина не може стати лікарем, прочитавши книгу. Вона стає лікарем, бо відчуває потребу стати лікарем, а в тебе такої потреби немає, в тебе є потреба стати письменником.
– Я гадав, що це буде нетривалий дзвінок. Ти що, забув про свою матір?
– От чорт! Звісно, забув. Зав’язуймо, Арч.
– Через пару тижнів повернеться твій батько. Тоді й зустрінемося, гаразд?
– Ще б пак! Розмовлятимемо багатою на черевичні ідіоми черевичною мовою і заодно подумаємо, де роздобути кінокамеру.
Дев’ятнадцятого грудня, через три дні після розмови Фергюсона з Ноєм, «Нью-Йорк Таймс» повідомила, що американські військовики увійшли до зони бойових дій в Південному В’єтнамі і почали брати участь в тактичних операціях, маючи наказ «відкривати вогонь в разі обстрілу». Тиждень потому до Південного В’єтнаму, разом із партією з сорока гелікоптерів, прибули американські бойові підрозділи в складі чотирьохсот американських солдат і офіцерів. Додаткові літаки, наземні транспортні засоби та десантні кораблі мали надійти невдовзі. Замість офіційно оголошеної групи з 685 військових радників загальна кількість американських вояків у Південному В’ятнамі сягнула двох тисяч.
Чотири дні потому, двадцять третього грудня, батько Фергюсона вирушив на два тижні до Каліфорнії побачитися зі своїми братами та їхніми сім’ями. Це була перша його відпустка за багато років, остання датувалася аж груднем 1954, коли він з матір’ю Фергюсона їздив узимку до Маямі-Біч на десятиденний відпочинок. Цього разу матір з ним не поїхала. До аеропорту вона його також не проводжала. Фергюсон достатньо часто чув, як матір гудила батькових братів, аби розуміти, що вона не палає бажанням бачитися з ними, але, мабуть, тут була іще якась причина, бо коли батько поїхав, то матір стала нервозною й похмурою, постійно зайнятою якимись думками і вперше на його пам’яті нездатною швидко зрозуміти те, що він їй казав. Настільки глибокими були її відчуженість та неуважність, що Фергюсон подумав, а чи не розмірковує вона над станом свого заміжжя, яке, схоже, зазнало певних змін після того, як батько поїхав до Лос-Анджелесу сам-один? Мабуть, ванна була вже не просто холодною. Вона мала ось-ось замерзнути й перетворитися на крижану брилу.