Того ранку, коли батько Фергюсона вирушив до Каліфорнії, тобто, в неділю двадцять четвертого грудня, напередодні Різдва, яке жодна з їхніх родин не відзначала, Фергюсон зателефонував Емі о десятій тридцять і спитався, чи можна прийти до неї в гості. Він сказав, що збирається їй дещо дати, і якщо вона вільна, то хотів би дати їй це якомога скоріше. «Так», відповіла Емі, «я вільна, просто вилежуюся собі в піжамі, читаю газету й намагаюся не думати про отой твір, який нам задали написати під час зимових канікул». Від його будинку до її було п’ятнадцять хвилин пішої ходи, і цю подорож Фергюсон здійснював у минулому багато разів, але того ранку погода була мерзотною – при морозній температурі з неба сіялася мжичка, стояла зимова погода без снігу, зате туманна, вітряна й волога, тому Фергюсон сказав, що натомість попросить матір підвезти його. В такому випадку, сказала Емі, чому б їм не зайти до неї удвох, аби іще раз поснідати? Її брат Джим телефонував хвилин з десять тому й сказав, що на вихідні не приїде, бо залишиться з друзями в Нью-Йорку, а харчі все одно вже придбані, харчів достатньо для того, щоби прогодувати десятьох зголоднілих людей, і їй було б шкода їх викидати. Хвилиночку, сказала Емі, і, поклавши слухавку, гукнула своїм батькам – чи вони не проти, якщо зараз до них приїдуть Арчі та місіс Фергюсон трохи підхарчитися (Емі полюбляла кумедні ідіоми). Секунд через двадцять вона взяла слухавку й повідомила: «Все гаразд. Приходьте десь між дванадцятою тридцять та першою».
Отак рукопис «Двох братів» нарешті потрапив до рук Емі, і Фергюсон, сидячі в своїй колишній кімнаті з дівчиною, яка спала тепер в його колишньому ліжку, розмовляв з Емі, поки дорослі готували їжу на кухні якраз під ними. Перш за все вони обговорили свої поточні амурні справи (Фергюсон запав на дівчину, яку звали Лінда Флегг і яка відмовила йому, коли він запросив її у п’ятницю до кінотеатру, а Емі покладала свої сподівання на хлопця, якого звали Роджер Сеслоу і який начебто натякнув, що має до неї симпатію – якщо вона вірно зрозуміла його натяк). Потім поговорили про брата Джима, першокурсника Массачусетського технологічного інституту й колишнього опорного гравця баскетбольної команди в старших класах середньої школи, про те, наскільки вразив його скандал з договірними матчами в університетській баскетбольній лізі, коли спортивні ділки підкупали гравців за кілька сотень доларів, а самі заробляли на них десятки тисяч на тиждень. В нашій країні все є предметом змови, сказала Емі. Телевізійні вікторини, баскетбольні ігри вузівських команд, ринок цінних паперів, політичні вибори, але Джим був надто наївним, аби це розуміти. Може, і так, погодився Фергюсон, але Джим був наївним тому, що вбачав у людях найкраще, а це, на його думку, є хорошою рисою, одною з тих, якими він захоплювався в Еминому братові, і щойно Фергюсон промовив слово «захоплюватися», як розмова змістилася до іншої теми: до твору, який їм задали написати для конкурсу, котрий мав відбутися в січні. Тема твору називалася «Людина, якою я захоплююся найбільше». В конкурсі мусив взяти участь кожен учень сьомого, восьмого та дев’ятого класів, і призами мали бути відзначені найкращі троє творів з кожного із трьох класів. Фергюсон спитав Емі, чи визначилася вона, ким захоплюється найбільше.
– Авжеж визначилася. Бо вже час. Нам треба здати твори третього січня.
– Не змушуй мене вгадувати, бо все одно не вгадаю.
– Емма Голдман.
– Я десь чув це ім’я, але знаю про неї дуже мало. Практично нічого.
– Я також про неї нічого не знаю, але мій дядько Гіл подарував мені її біографію, і я в неї просто закохалася. Емма Голдман – одна з найвеличніших жінок в історії людства. (Коротка пауза). А ви, містере Фергюсон? Маєте якісь думки?
– Джекі Робінсон.
– А, бейсболіст, – сказала Емі. – Зрозуміло. Але ж він, мабуть, не просто якийсь пересічний бейсболіст?
– Він – чоловік, який змінив Америку.
– Що ж, непоганий вибір, Арчі. Вперед. Бажаю удачі.
– А мені потрібне твоє благословення?
– Авжеж потрібне, дурненький.
Вони розсміялися, а потім Емі скочила на ноги й заявила:
– Ходімо вниз, на кухню, я голодна як вовк.
У вівторок Фергюсон вийшов забрати пошту й знайшов у скриньці листа, принесеного кимось самотужки – без марки, без адреси, просто його ім’я через усю сторінку. Текст листа був лаконічним: