Спершу все йшло як по маслу. Побачення вони призначили на одинадцяту тридцять, аж через півтори години після того, як малих повкладали спати, а зморені батьки сказали їм «добраніч». У призначену годину все було тихо й спокійно, окрім випадкового пориву вітру, який проникав крізь тріщини в стінах, та торохтіння флюгера на даху. Звісивши босі ноги на підлогу зі свого ліжка, Фергюсон вирушив у свою довгу подорож до кімнати Емі, обережно ступаючи навшпиньки розхитаними дошками і завмираючи після найменшого писку, який видавало дерево; порахувавши до п’яти, він наважувався на наступний крок. Двері своєї кімнати він залишив прочиненими, щоби не повертати ручку і таким чином уникнути небезпеки спричинити надміру гучний звук клямки, а завіси, хоча й були вони трохи іржавими, виявилися тихішими за виття вітру. Згодом Фергюсон вийшов у коридор (ця фаза подорожі потребувала чотирнадцяти кроків), потім легенько штовхнув двері Еминої спальні, які також були прочинені, і, нарешті, опинився всередині.
Ліжко було вкрай вузьким, але в ньому лежала гола Емі, і Фергюсон, знявши свої довгі труси, прослизнув до неї в ліжко і ліг поруч, так само голий. І було йому так добре, так ідеально співпадало відчуття реальне з відчуттям очікуваним, що вперше в житті реальне та уявне стало ідентичним, як ніколи абсолютно одним і тим самим відчуттям, і Фергюсону здалося, що то був найщасливіший момент в його житті, бо був він не з тих, хто дотримувався думки, що здійснене бажання призводить до розчарування, принаймні, не в цьому випадку, коли бажати Емі не мало сенсу без того, щоб нею володіти, не мало сенсу без того, щоби Емі бажала його, і чудо полягало в тім, що вона його дійсно бажала, і тому його бажання й справді здійснювалося, даючи можливість провести кілька моментів в ефемерному царстві неземної благодаті.
Протягом отого сумбурного уїк-енду два місяці тому вони багато чому навчилися, спершу незграбні й невмілі, бо майже про все майже нічого не знали. Але поволі вони набули певних знань про те, що намагалися робити; мабуть, то не було досконале знання, але вони, принаймні, засвоїли ази розуміння того, як функціонує тіло партнера, бо без таких знань істинної насолоди отримати не можна, особливо для Емі, якій доводилося вчити невігласа Фергюсона тим різноманітним аспектам, якими жінки відрізняються від чоловіків, і тепер, коли він почав усвідомлювати, що до чого, він став почуватися спокійніше і впевненіше, ніж тоді в Нью-Йорку. Тому цього разу все виходило краще, настільки краще, що в отій непроглядно темній кімнаті у Вермонті вони й думати забули, де знаходяться.
Ліжко являло собою стару залізну конструкцію з тонким матрацом поверх двох десятків пружин, і рипіло воно так само, як і та дерев’яна підлога, на якій воно стояло. Воно рипіло під вагою одного тіла, та коли на отому матраці почали рухатися в унісон двоє тіл, ліжко загуркотіло мов грім. Шум, який воно видавало, нагадував Фергюсону паровоз, що мчить зі швидкістю сімдесят миль на годину, тоді як Емі цей шум здався схожим на друкарський прес, що вивергає півмільйона примірників ранкового видання бульварної газети. В обох випадках шум був надто гучним як для задуманого ними легкого «французького фарсу», і тепер, коли цей шум долетів до їхніх вух, в головах у них не лишилося нічого, окрім шуму, окрім їхніх безперестанних хаотичних вигуків, та хіба ж можна зупинитися, коли вони вже підійшли до самісінького краю, готові упасти в прірву екстазу? Ні, не можна. І тому вони знавісніло кохалися, доки не зірвалися в безодню, а коли їхній локомотив зупинився, і у них з’явилася можливість чути щось інше, окрім власного шуму, Емі та Фергюсон почули іще один шум, який долітав з нижнього поверху. То було скигління приголомшеної й наляканої дитини, скоріш за все, то був Девід, різко розбуджений гуркотом, який вони зчинили нагорі, а через мить почувся звук швидких кроків – напевне, то Френсі поспішала заспокоїти свого малюка, поки батько Гері хропів, не прокидаючись. І в цю мить присоромлений і переляканий Фергюсон вистрибнув з ліжка Емі й кинувся пристрибом до своєї кімнати – завіса глухо гепнулася об сцену, і їхня вистава на Гран-Бульварі в стилі французького фарсу скінчилася, не встигнувши як слід початися.