О сьомій тридцять наступного ранку Фергюсон увійшов до кухні і застав там Розу та Девіда, які сиділи за столом стукаючи по його поверхні ножами та виделками й скандуючи в унісон: «Хочемо млинців! Хочемо млинців!» Гері сидів напроти, мовчки сьорбаючи каву і покурюючи свою першу за поточний день цигарку «Парламент». Френсі, стоячи біля печі, кинула на свого кузена роздратований погляд, а потім знову заходилася готувати яєчню. Емі ніде не було видно, і це, вочевидь, означало, що вона й досі спала нагорі в своєму вузенькому ліжку.
Гері поставив чашку на стіл і пояснив:
– Ми пообіцяли їм учора млинців, але забули те, з чого вони випікаються. Як можна переконатися, ідея яєчні їм не надто подобається.
А руденька Роза та білявий Девід продовжували грюкати по столу ножами й виделками, узгоджуючи свої удари зі скандування свого гасла:
– Хчем млинцíв! Хчем млинцíв!
– Тут неподалік має бути крамниця, – припустив Фергюсон.
– Під горою, а потім іще три-чотири милі ліворуч, – відповів Гері, видихнувши угору велике кільце цигаркового диму, явно натякаючи на те, що не має жодного бажання їхати туди сам.
– Я поїду, – запропонувала Френсі, викладаючи готову яєчню у велику білу миску. – Ми з Арчі разом з’їздимо, правда ж, Арчі?
– Як скажеш, – відповів Фергюсон, дещо спантеличений жорсткістю запитання, більше схожого на наказ, а не запрошення. Френсі явно була на нього зла. Спершу отой непривітний погляд, коли він зайшов до кухні, а тепер оцей агресивний тон, що могло означати лише одне: вона й досі думала про оту вчорашню нічну тусню на мансарді, про оте ліжко-локомотив, яке розбудило малого на першому поверсі, про оте непробачне прогрішення, котре, як він сподівався, вона тактовно проігнорує, і хоча Фергюсон знав, що йому слід було відразу ж вибачитися, він був надто присоромлений і тому й слова не зміг вимовити. Поїздка за млинцевою сумішшю та кленовим сиропом не мала жодного стосунку до потурання дитячій забаганці. То був лише привід залишитися з ним сам на сам, аби розібратися з тим, що сталося, й дати йому прочухана.
Тим часом діти плескали в долоні та радісно гукали, святкуючи свою перемогу й посилаючи повітряні поцілунки своїй матері, яка не побоялася заради них вирушити в подорож у таку холодну й сніжну погоду. Гері, який, схоже, був не в курсі того, що відбувається, або, принаймні, виказував до цього свою повну байдужість, загасив свою цигарку, й взявся наминати яєчню. Поглинувши один шматочок, він наштрикнув наступний на виделку і простягнув Девіду. Той подався вперед і проковтнув його. Потім свій шматочок з’їла Роза, а наступний Гері з’їв сам.
– Смачно, еге ж? – спитав він.
– Смакота! – підтвердила Роза.
– Смакота для живота! – озвався Девід, розсміявшись над власним жартом, а потім розкрив рота й проковтнув іще один шматочок яєчні, який простягнув йому батько.
Фергюсону, який спостерігав за цією сценкою, зашнуровуючи черевики й вдягаючи зимову куртку, двоє малих здалися схожими на двох пташенят, яких годує дорослий птах-батько. «Черв’ячки чи яєчні – все одно, голод є голод, роззявлені роти – це роззявлені роти, хоч у птахів, хоч у людей. Так, потім мають бути млинці, але задля хорошого ранкового старту треба спершу чимось підхарчитися».
А надворі були реальні птахи: сірий горобець, вівсянка-кардинал з матово-червоними грудьми, червонокрилі дрозди – спалахи кольорів, на тлі біло-сірого неба, кілька ознак пульсуючого життя в суворому зимовому довкіллі, і коли Фергюсон, перетнувши з кузиною засніжений двір, сідав до блакитного універсалу, йому стало шкода, що уїк-енд буде зіпсований абсолютно безглуздим скандалом. Скільки він себе пам’ятав, вони з Френсі іще ніколи не сварилися, між ними не було сказано жодного лихого слова, їхня обопільна симпатія була постійною й непорушною, то була єдина міцна дружба, яка сформувалася у нього з цього боку родичів – розпорошеного клану схиблених деструктивних Фергюсонів, з усіх кузенів, кузин, дядьків та тіток, сестер та братів лише вони з Френсі спромоглися уникнути отих дурних проявів ворожнечі, і йому було боляче думати, що вона ось-ось напуститься на нього.