А найбільше він боявся, що Емі більше його не любитиме. Ні, вона не зробить цього свідомо, і навряд чи намагатиметься розібратися у власних почуттях, але хіба ж приємно, коли до вас доторкується скалічена й спотворена рука? Це неодмінно викличе відразу, це уб’є всяке бажання, і ота відраза, мало-помалу накопичуючись, призведе до того, що Емі почне уникати його, а потім кине назавжди, а якщо він втратить Емі, то буде розбите не лише його серце – буде назавжди зруйноване все його життя, бо хіба ж зможе привабити будь-яку нормальну жінку схожий на нього чоловік: жалюгідна скалічена істота з пазурами замість лівої руки? Нескінченний сум, нескінченна самотність, нескінченне розчарування – отакою буде відтепер його доля, і навіть попри те, що Емі сиділа з ним у шпиталі цілий уїк-енд, а потім відпросилася зі школи, щоби побути з ним в понеділок, вівторок і середу, навіть попри те, що вона гладила йому обличчя й казала, що все буде так само, як і раніше, що втрата двох пальців – це, звісно, велике нещастя, але далеко не кінець світу, що мільйони людей живуть зі значно гіршими каліцтвами і мужньо несуть свій хрест, ніколи цим особливо не переймаючись, Фергюсон, вдивляючись в її обличчя, не міг позбутися враження, що бачить перед собою примару, двійника Емі, який імітує справжню Емі, і якщо він на кілька секунд заплющить очі, то вона може зникнути іще до того, як він встигне знову їх розкрити.
Його батьки також приїхали побути з ним, і були вони до нього навдивовижу лагідними, так само навдивовижу лагідними, як і Емі, так само навдивовижу лагідними, як і лікарі та медсестри, однак звідки їм знати, як він почувається, звідки їм знати, що це – дійсно кінець світу, принаймні, тої його часточки, яка належить йому, і хіба ж міг він відверто розповісти їм про той спустошливий відчай, який він відчував кожного разу, коли думав про бейсбол, цю, за висловом давно забутої Анни-Марії Думартін, «найтупішу гру з усіх коли-небудь винайдених», яку він і досі дуже любив? Хіба ж міг він їм відверто й щиро розповісти, з яким нетерпінням чекає він на перші ігри вузівських команд, які мали розпочатися в середині лютого? А тепер оця бейсбольна часточка його світу також канула в Лету, бо він вже ніколи не зможе тримати биту так, щоби зробити нею сильний замах, ніколи не зможе вправно користуватися рукавичкою, призначеною для п’яти пальців. Так, він, звісно, може спробувати грати знову, але, зважаючи на фізичну ваду, рівень його гри неминуче скотиться до посереднього, що буде для нього абсолютно неприйнятним, бо він готувався до найважливішого ігрового сезону у своєму житті, в якому мали взяти участь вузівські команди з усього округу та всього штату, і який мав би набути такого розголосу, що на ігри приходили б селекціонери з професійних команд, щоби придивитися до чудесної гри отого чаклуна в третій базі з середнім показником 0,400. В результаті він міг би підписати контракт з яким-небудь відомим клубом і стати першим письменником-бейсболістом в історії американського спорту, лауреатом як Пулітцерівської премії, так і відзнаки «Найкращий гравець». А через те, що Фергюсон так і не насмілився ні з ким поділитися своїми дерзновенними планами, він вже не зможе цього зробитиніколи, особливо зараз, коли він не міг без сліз думати про своє повернення до Монклеру, де йому доведеться сказати тренеру, що він більше не зможе виступати за команду. При цьому він підніме свою скалічену ліву руку, аби продемонструвати, що його кар’єра скінчилася, і суворий та скупий на емоції Сол Мартіно розуміюче кивне головою і пробурмоче кілька коротких слів, які матимуть приблизно такий вигляд: «Жорстокий облом, нічого не скажеш. Нам дуже бракуватиме тебе, хлопче».
Емі з батьком поїхали в четвер, але його матір, яка приїхала в маленькому орендованому авто і ночувала в мотелі поблизу, залишалася з Фергюсоном, допоки його не виписали зі шпиталю. Сила її співчуття була для нього майже нестерпною, вона не зводила з нього своїх засмучених очей, і він розумів, наскільки глибоко його страждання проникло в її душу й стало її власним стражданням. Однак матір, знаючи, наскільки сильно не подобалося йому, коли вона бідкалася й причитала, не стала зациклюватися на його каліцтві, не стала давати непотрібні поради, не стала підбадьорювати його й не пролила жодної сльозинки, і Фергюсон був їй за це дуже вдячний. Він добре усвідомлював свій теперішній жахливий стан, розумів, наскільки болісно було матері дивитися на нього, і не лише на і досі не загоєні шви на лівій руці, червоні й напухлі, а й на його забинтовані передпліччя, котрі тимчасово закривали шістдесят чотири шва, які зліпили докупи його розпороту плоть, а також на химерні вибриті ділянки на голові, де на найглибші порізи та садна також наклали шви. Але, схоже, жоден з цих майбутніх шрамів її не турбував, для неї мало значення єдине: її син пережив аварію з неушкодженим обличчям, і це вона знову й знову називала «благословенням», єдиним позитивом на тлі суцільного негативу, і хоча Фергюсону наразі було не до позитивів, він зрозумів її точку зору, оскільки матір орієнтувалася на існуючу ієрархію ушкоджень: жити з ушкодженою рукою було далеко не так жахливо, як жити з ушкодженим лицем.