– Ти починаєш нагадувати мені доктора Панглоса з «Кандіда», – якось сказав їй Фергюсон увечері по телефону. – Той казав: «Все завжди трапляється на краще в нашому найкращому з світів».
– А от і ні, – заперечила Емі. – Панглос – ідіот-оптиміст, а я – розумний песиміст, тобто, песиміст з епізодичними проблисками оптимізму. Майже все, що трапляється, трапляється на гірше, але не завжди, розумієш, нічого не буває «завжди», але я завжди очікую найгіршого, а коли це найгірше не трапляється, то я звеселяюся й починаю міркувати й говорити як оптиміст. Я могла тебе втратити, Арчі, але все ж таки не втратила. Це все, про що я здатна зараз думати – яка я рада, що тебе не втратила.
Протягом перших тижнів після повернення додому з Вермонту Фергюсон почувався недостатньо дужим, щоби їздити по суботах до Нью-Йорку. Він заледве міг ходити з понеділка по п’ятницю до школи, а подорож до Манхеттена – то було б уже занадто для його зболеного й скутого швами тіла, незносною була б одна лише поїздка в трясучому автобусі, а іще ж треба було довго підніматися ескалатором в підземці, протискуватися повз штовханину людей у переходах, а піша прогулянка будь-якої протяжності зимовими вулицями разом з Емі видавалася неможливою взагалі, тому вони змінили процес на зворотний, і натомість увесь лютий та половину березня, шість субот підряд Емі приїздила до Фергюсона в Монклер. Цій новій схемі бракувало такого стимулюючого аспекту, як вуличні прогулянки, але вона мала також певні переваги над попередньою, коли вони відвідували музеї та книжкові магазини, сиділи в кафетеріях, ходили в кіно, на театральні вистави та на гулянки. Перша з цих переваг полягала в тім, що батьки Фергюсона по суботах працювали, а якщо вони по суботах працювали, то, значить, вдома нікого не було, а завдяки тому, що вдома нікого не було, вони з Емі могли піднятися нагору до його кімнати, зачинити двері й лягти у ліжко, не боячись, що хтось побачить, чим вони там займаються. Але страх все одно залишався, принаймні у Фергюсона, який переконав себе, що Емі більше його не сприйматиме, тому коли вони вперше увійшли до його кімнати в Монклері, його страх був не меншим, ніж тоді, коли вони вперше увійшли до кімнати Емі в її Нью-Йоркській квартирі. Та коли вони опинилися в ліжку, і їхні тіла поволі почали позбуватися одежі, Емі здивувала Фергюсона тим, що взяла його поранену руку й почала цілувати її, вона поволі поцілувала її кільканадцять разів, а потім припала ротом до забинтованого лівого передпліччя і також поцілувала його кільканадцять разів, після чого зробила те ж саме з забинтованим правим передпліччям, потім притулила його до своїх грудей і почала цілувати маленькі забинтовані смуги на голові, одну за одною, кожну – по шість разів, сім разів, вісім разів. Коли Фергюсон запитав Емі, навіщо вона це робить, та відповіла, що тепер ці часточки його тіла вона любить найбільше. Навіщо ти це кажеш, спитався він, вони ж-бо такі огидні, хіба ж можна любити те, що є огидним? Тому, пояснила Емі, що ці рани є пам’яттю про те, що з ним сталося, а через те, що він залишився живим, що він зараз був з нею, те, що з ними сталося, було також тим, що з ним
не сталося, а це означало, що оці знаки на його тілі були ознаками життя, і завдяки цьому вони не видаються їй огидними, вони видаються їй прекрасними. Фергюсон розсміявся. «Знову ти говориш як доктор Панглос!», хотів був сказати він, але не сказав нічого, зазирнувши в очі Емі, подумав, а чи правду вона каже? Невже вона й справді вірить в те, що тільки-но йому сказала? Чи, може, просто прикидається заради нього? А якщо вона не вірить у власні слова, то як же він може вірити їй? Але він має вірити їй, вирішив Фергюсон, бо вірити їй було його єдиним вибором, а правда, так звана всеперемагаюча правда не означала нічого, якщо зважити на те, що з ними сталося б, якби він їй не повірив.