– А моя рука? – поцікавився він. – Вона про руку знає?
– Так, знає, – відповіла матір. – Їй Гері сказав.
– А навіщо він це зробив? Це з його боку було доволі жорстоко, еге ж?
– Вона мусить про це знати. Невдовзі вона випишеться зі шпиталю, і ми не хочемо, щоби вони пережила потрясіння, побачивши тебе.
Френсі виписали через три тижні відпочинку й терапії, і хоча в майбутньому їй доведеться пережити іще не один нервовий зрив і не одну госпіталізацію, вона, принаймні наразі, була на ногах, хоча й з лівою рукою на перев’язі, бо ключиця зросталася повільно. Але настрій у Френсі був «радісний», як повідомила матір Фергюсона після свого останнього візиту до шпиталю, і коли тиждень потому перев’яз був знятий, і Френсі запросила Фергюсона з батьками на обід до свого будинку у Вест-Орандж, він побачив, що кузина й справді світиться радістю, повністю вилікувана й несхожа на оту пригнічену й залякану жінку, якою вона була в той злощасний уїк-енд у Вермонті. Для них обох то був непростий момент, коли вони вперше зустрілися сам на сам після аварії, і коли Френсі поглянула на його руку й побачила, що з нею сталося в результаті нещасного випадку, вона залилася сльозами й обхопила його в обійми, белькочучи про вибачення, і Фергюсон, вперше за час після аварії, збагнув, наскільки сильно він потайки винуватив Френсі за те, що з ним сталося, навіть попри те, що то була не її провина, навіть попри те, що отой останній погляд, який вона кинула на нього, був поглядом божевільної, поглядом людини, котра вже не контролювала власні думки, бо саме вона розбила авто об дерево, і хоч як не хотілося Фергюсону простити її, він ніяк не міг цього зробити, бо щось вглибині його єства противилося цьому, він чув, як його вуста промовляють правильні слова, запевняючи її, що не тримає на неї зла, що вже давно її пробачив, але він знав, що каже неправду, що завжди триматиме на неї зло, що цей інцидент тепер розділятиме їх аж до скону.
Третього березня Фергюсону виповнилося сімнадцять. Кілька днів потому він подався до місцевого відділку реєстрації транспортних засобів та прийому екзаменів і здав іспит на посвідчення водія, продемонструвавши свої навички з уміння плавно вписуватися в повороти, не міняючи положення стопи на педалі газу («наче ти поставив ногу на сире яйце» – як вчив його батько), свою майстерність при їзді та гальмуванні заднім ходом, а наостанок – вміння маневрувати при паралельному паркуванні (на цій непростій процедурі зі втиснення свого авто поміж тісно розташованих інших автівок погоріло чимало тих, хто мріяв стати водієм). За багато років Фергюсону довелося здавати сотні іспитів, але цей був для нього значно важливішим за всі ті, котрі він здавав у школі. Це був справжній екзамен, всім екзаменам екзамен, бо коли він триматиме в руках посвідчення водія, то матиме достатньо сили, щоби відчинити двері й вирватися з клітки.
Фергюсон знав, що його батькам було сутужно, що бізнес у кожного з них переживав не кращі часи, і тому родинні ресурси були вкрай обмеженими – іще не лихоліття, але воно вже чигало десь недалеко за рогом, щомісяця стаючи дедалі ближчим. Медичні страхові товариства оплатили більшу частину вартості його перебування у вермонтському шпиталі, але довелося зробити ще й певні готівкові витрати безпосередньо з кишені (оплатити вартість міжміських розмов по телефону, материного перебування в мотелі та орендованого нею автомобіля). Це лягло чималим тягарем на їхній сімейний бюджет – все одно, що вийти надвір в дощову погоду босоніж та ще й з порваними парасольками, – тому коли настало третє березня, Фергюсон на свій день народження отримав від батьків єдиний подарунок: іграшковий автомобіль, мініатюрну копію білого «шевроле-імпала» моделі 1958 року. Цей подарунок він інтерпретував як жартівливий: і як талісман до майбутнього екзамену на водійські права, і як визнання батьками того факту, що чогось більш істотного дозволити вони собі не могли. «Ну то й Бо́г з ним», подумав Фергюсон. Це дійсно було смішно, а оскільки його батьки посміхалися в унісон, то він також посміхнувся їм у відповідь і подякував, недбало пропустивши мимо вух те, що потім сказала матір: «Не турбуйся, Арчі. І нічого не бійся. З маленького жолудя колись виросте могутній дуб».
Шість днів потому цей дуб матеріалізувався на їхній під’їзній алеї у вигляді справжнісінького автомобіля, гігантської копії того «жолудя», який Фергюсон використовував як універсальне прес-пап’є. Вірніше, то була майже копія, оскільки «шевроле-імпала», який стояв на алейці, був моделлю 1960 року, а не 1958, і замість чотирьох дверцят мав лише дві. В авто сиділи батьки Фергюсона й по черзі тиснули клаксон. Вони гуділи й гуділи доти, поки він не вийшов зі своєї кімнати поглянути, що там на вулиці за гармидер здійнявся.