Матір пояснила, що вони з батьком планували подарувати цей автомобіль третього числа, але він потребував певного ремонту, який зайняв більше часу, аніж вони розраховували. «Сподіваюся, він тобі сподобається», мовила матір. Спершу вони хотіли, щоби він сам вибрав авто, але таким чином зник би момент приємної несподіванки, а саме в несподіванці й полягає сенс подарунку.
Фергюсон промовчав.
Батько насупився й спитав:
– Ну, що скажеш, Арчі? Подобається чи ні?
Звісно, що авто йому сподобалося. Ще б пак! Воно сподобалося йому так, що Фергюсону хотілося стати навколішки й поцілувати його.
– Але ж звідки ви взяли гроші? – нарешті спитав він. – Він, напевне, обійшовся вельми дорого.
– Менше, ніж ти гадаєш, – відповів батько. – Лише шістсот п’ятдесят.
– До ремонту чи після?
– До. А з ремонтом рівно вісімсот.
– Все одно багато, – сказав Фергюсон. – Надто багато. Не треба було його купляти.
– Не сміши мене, – відказала мати. – За останні півроку я виготувала сотню портретів, а тепер, коли замовлення виконано, як ти гадаєш – хто тепер виставлений у моїй вітрині знаменитостей?
– А, зрозуміло, – мовив Фергюсон. – Окрім грантових грошей були ще й преміальні. І скільки ж ти взяла з них за приємність споглядати самих себе?
– Сто п’ятдесят за штуку, – відповіла матір.
Фергюсон аж присвиснув, схвально кивнувши головою.
– Аж п’ятнадцять штук зелених, – додав батько на той випадок, якщо у Фергюсона виникнуть проблеми з арифметикою.
– От бачиш, – сказала матір. – До богадільні, Арчі, ми не потрапимо. Принаймні сьогодні, та й завтра навряд чи. Тому замовкни, сідай в машину й звози нас куди-небудь, гаразд?
Отак і розпочався Сезон Автомобіля. Вперше в житті Фергюсон став хазяїном своїх приходів і уходів, суверенним володарем простору, який його оточував, і не бачив він перед собою іншого бога окрім автомобіля з шестициліндровим двигуном внутрішнього згоряння, який потребував від нього дуже мало: лише повного баку пального та заміни масла кожні три тисячі миль. Всю весну та перші дні літа він щодня їздив до школи на машині, найчастіше – з Бобі Джорджем побіля себе спереду, а інколи – з кимось третім позаду. Коли ж о п’ятнадцятій на четверту заняття у школі закінчувалися, Фергюсон вже не їхав прямо додому, щоби замкнутися від усього світу в своїй маленькій спальні, а сідав у авто і їхав годину чи дві без наперед визначеного напряму й кінцевого пункту, їхав просто так, для задоволення від їзди, але часто після тривалої їзди навмання він виявляв, що наближається до заповідника Саут-Маунтін, єдиної ділянки дикої природи в окрузі Ессекс, великого лісового обширу з пішохідними стежинами, справжнього притулку для сов, колібрі, яструбів та незчисленних метеликів, а коли він виїжджав на вершину гори, Фергюсон виходив з авто і дивився на величезну долину внизу, з містами, повними будинків та фабрик, шкіл та парків, церков та алей. Цей пейзаж вміщував у себе понад двадцять мільйонів людей, одну десяту всього населення Сполучених Штатів, бо тягнулася долина аж до ріки Гудзон, до самісінького Нью-Йорка, чиї хмарочоси виднілися з вершечку гори; вони стирчали на обрії наче тоненькі стебла трави, а коли Фергюсон поглянув на місто, в якому жила Емі, йому спало на думку поїхати туди й побачитися з нею. І ось він вже імпульсивно заскакує до авто й мчить до Нью-Йорку крізь зростаючий в час пік транспортний потік, а коли за годину двадцять хвилин потому він прибув до квартири Шнайдерманів, то Емі, яка сиділа за своїм домашнім завданням, була настільки здивована, що, відчинивши двері, від несподіванки аж верескнула.
– Арчі! – вигукнула вона. – Що ти тут робиш?
– Я приїхав поцілувати тебе, – відповів Фергюсон. – Лише один поцілунок, бо маю терміново повертатися.
– Лише один? – спитала вона.
– Лише один.
Тож Емі розкрила обійми й дозволила Фергюсону поцілувати її, а щойно вони припали один до одного в отому єдиному поцілунку, як до коридору увійшла матір Емі й сказала:
– Боже правий, Емі, що ти робиш?
– А як ти гадаєш, мамо? – відказала Емі і, різко перервавши поцілунок, поглянула на матір. – Цілуюся з найшикарнішим хлопцем у світі.
То був зоряний час Фергюсона, вершина його юнацьких мрій, величний та кумедний жест, про який він так часто мріяв, але не наважувався здійснити, а через те, що йому не хотілося псувати красоту моменту порушенням власної обіцянки, він вклонився Емі та її матері і рушив до виходу. На вулиці він сказав собі: «Без авто це було б неможливим». В січні авто ледь його не вбило, а тепер, два місяці потому, авто повертало його до життя.