У наступні місяці сталося багато нестерпних речей, але не з ними, не з ними напряму, і, незважаючи на свої літні роботи продавцем книжкової крамниці на Восьмій вулиці (Емі) та штатним співробітником батькової майстерні «ТБ та Радіо» (Фергюсон), вони примудрялися бачитися вельми часто, і не лише на вихідні, а й вечорами будніх днів. Щойно закінчивши роботу, Фергюсон приїздив до Нью-Йорка, забирав Емі з книжкового магазину, і вони наминали гамбургери в ресторані «Джо Джуніор», а потім йшли до кінотеатру «Блікер-Стріт Сінема», або гуляли по Вашингтон-Сквер, або ж розважалися голяка в порожній квартирі одної з відсутніх подруг Емі, вільні їхати куди завгодно, бо тепер Фергюсон мав авто, Авто Свободи того Літа Свободи, тих суботніх та недільних днів, коли вони могли поїхати або на пляж Джоунз-Біч, або на північ до сільської природи, або на узбережжя Джерсі. То було літо важливих думок, шаленого кохання та величезного болю, літо, яке почалося так натхненно з затвердження Сенатом Закону про Громадянські Права, а потім, буквально відразу ж, почали коїтися нестерпні речі. Двадцять першого червня було оголошено про зникнення трьох молодих хлопців, учасників Літнього Проекту Міссісіпі. Ендрю Гудмен, Мікі Швернер та Джеймс Чейні поїхали з підготовчого центру Проекту в штаті Огайо попереду решти студентів, щоби розслідувати підрив вибухового пристрою в церкві, і з того дня, як вони поїхали, від них не надійшло жодної звістки. Ніхто не сумнівався в тім, що їх били, піддавали тортурам, а потім убили білі прихильники сегрегації, які взялися тероризувати загарбницьку орду радикалів-янкі, які намірилися зруйнувати їхній уклад життя, але ніхто не знав, де знаходяться тіла загиблих, і, схоже, всім білим мешканцям штату Міссісіпі було до цього байдуже. Емі розплакалася, дізнавшись цю новину. Шістнадцятого липня, коли Барі Голдвотера на з’їзді Республіканської партії в Сан-Франциско було висунуто кандидатом в президенти, білий поліцейський застрелив чорного підлітка в Гарлемі, і Емі знову плакала, коли відповіддю на смерть Джеймса Пауелла стали шість ночей поспіль заворушень та грабунків у Гарлемі та Бедворд-Стайвесанті. Нью-Йоркська поліція стріляла бойовими патронами понад головами людей, які, стоячі на дахах, кидали в правоохоронців каміння та мотлох, а для розгону чорних демонстрантів на Півдні цього разу використовувалися не брандспойти та пси, а теж бойові патрони. Емі плакала не лише тому, що, нарешті, збагнула, що расизм на Півночі,
в її рідному місті, був не меншим за расизм на Півдні, а й тому, що збагнула також: її дитячій ідеалізм помер, що її мрія про Америку, байдужу до кольору шкіри, була нічим іншим, як недолугим прагненням видати бажане за дійсне. Навіть Баярд Растін, чоловік, який лише за кілька місяців до цих подій організував Марш на Вашингтон, вже не мав ані найменшого впливу, і коли він став перед натовпом в Гарлемі, благаючи зупинити насильство, щоби ніхто не постраждав і не загинув, цей натовп заглушив його своїми криками, обізвавши Дядьком Томом. Мирний спротив втратив будь-який сенс, Мартін Лютер Кінг вже нікого не цікавив, керівною ідеологією стала «Чорна Сила», і такою потужною була та сила, що буквально на протязі кількох місяців слово «негр» було викинуте з американського лексикону. Четвертого серпня тіла Гудмена, Швернера та Чейні були виявлені в грунтовій греблі біля м. Філадельфії в штаті Міссісіпі, і фотографії їхніх прикопаних трупів, що лежали в грязюці біля підніжжя греблі, були настільки жахливими й бентежними, що Фергюсон відвернувся й застогнав. Наступного дня з’явилася інформація, що двоє американських есмінців, які патрулювали Тонкінську затоку, були атаковані північно-в’єтнамськими торпедними катерами, принаймні так ішлося в урядовому офіційному звіті, а сьомого серпня Конгрес прийняв Тонкінську резолюцію, яка давала Джонсону повноваження «вжити всіх необхідних заходів для відсічі будь-якому збройному нападу на війська Сполучених Штатівта запобігання подальшій агресії». Почалася війна, і Емі більше не хлипала. Вона вже вирішила, що думає про Джонсона, і страшенно розлютилася, настільки розлютилася, що Фергюсону навіть довелося навмисне пожартувати, щоби подивитися, чи вона й досі здатна сприймати гумор.