Всі ті суботні ранки, що він їх провів в парку Ріверсайд з кузеном Джимом, допомогли Фергюсону перетворитися з сирого дванадцятирічного початківця на солідного, хоча й не надто видовищного гравця, котрий в своїй першій грі за «Ріверсайдських Бунтівників» здобув свої перші семеро очок у віці чотирнадцяти років та дев’яти місяців. Фергюсон усвідомлював, що таланти його обмежені, що йому бракувало вибухової швидкості, потрібної для того, аби стати великим баскетболістом, а через те, що його ліва рука була не такою моторною, як права, йому завжди бракуватиме техніки володіння м’ячем у протистоянні з швидкими та агресивними опонентами. Не було в його арсенали ані спринтерських ривків, ані яскравих фінтів, ані хитрих обманних прийомів для обвідки суперника один на один, але Фергюсон мав достатньо багато сильних сторін, щоби не засиджуватися на лаві запасних і бути незамінним гравцем, перш за все – пружкість його ніг, яка дозволяла йому стрибати вище за суперників, а якщо поєднати цю здатність з відчайдушним ентузіазмом його стиля гри – несамовитою боротьбою за м’яч, завдяки якій він заслужив собі прізвисько «боєць», то результатом була неабияка спритність під час силової боротьби та чисті підбори м’яча під щитом у змаганні з вищими на зріст суперниками. Фергюсону майже завжди вдавалися кидки з-під кільця, в дальніх кидках він був також сильним з перспективою стати іще сильнішим, але точність його кидків під час ігор рідко коли дотягувала до точності, яку він демонстрував під час тренувань, оскільки в запалі змагання Фергюсон мав схильність поспішати з кидками, через що протягом свого першого року був дещо нестабільним нападаючим, здатним набрати то десять-дванадцять очок за гру, коли йому таланило, то лише два очка або нуль, коли гра у нього «не йшла». Тому оті семеро очок, які він набрав під час своєї першої гри, виявилися його середнім результатом за сезон, але зваживши на те, що гра тривала лише тридцять дві хвилини, а кількість очок, що припадали на кожну команду, становила десь тридцять п’ять-сорок, то семеро очок на гру було непоганим результатом. Не вражаючим, але все одно непоганим.
Втім, цифри не надто хвилювали Фергюсона, і допоки його команда перемагала, йому було байдуже, скільки очок він набрав, але іще важливішим за поразку чи перемогу був той простий факт, що він взагалі грав у команді. Йому подобалося носити червоно-жовту форму «Бунтівників» з номером 13, подобалися ті дев’ятеро хлопців, з якими він грав, подобалися прості, але проникливі настанови тренера Німма в роздягалці під час перерви, подобалося подорожувати в автобусі на виїзні ігри зі своїми напарниками по команді та десятьма гравцями вузівської команди з їхньою групою підтримки, подобався веселий хаотичний гармидер та грубуваті гучні жарти в автобусі, особливо коли жартівника Їггі Голдберга з шкільної команди відсторонили від змагань на дві гри за те, що він лякав людей в проїжджих автомобілях, притуливши до вікна свою голу дупу. Фергюсону так подобалося грати, що він не відчував себе у власному тілі, не усвідомлював, хто він і що він, на тренуваннях він викладався до сьомого поту, який, мліючи від задоволення, потім змивав під гарячим душем, йому подобалося, що команда спершу почала невпевнено, але потім протягом сезону невпинно прогресувала, більшість поразок потерпівши в першій половині сезону, а в другій половині вигравши майже всі ігри, і завершивши сезон з чудовим показником 8 поразок при 10 перемогах; особливо запам’яталася Фергюсону домашня перемога над школою «Гільярд», коли він набрав лише троє очок, але відзначився в підборах під щитом.