Найприємнішим в усьому цьому було те, що на ігри приходили глядачі, і в невеличкому спортзалі в «Ріверсайді» завжди збирався чималенький натовп, звісно, не тисячі й не сотні, але достатньо для того, щоби гра відчувалася як видовище, де Чакі Шоуолтер гамселив свій барабан, підбадьорюючи свою команду, видовище, на яке інколи заявлялася майже вся родина Фергюсонів повболівати за свого «бійця», при цьому дядько Ден не пропустив жодної домашньої гри, а друге місце посіла його матір, яка пропустила лише одну гру, бо їй по роботі довелося поїхати з міста. Кілька разів приходив містер «Не-спортсмен» Гіл, одного разу – кузен Джим, приїхавши з Бостону на зимові канікули зі свого коледжу, а одного разу на гру проти «Гільярду» прийшла міс Емі Шнайдерман власною персоною, котра бачила карколомні стрибки Фергюсона у спробі не дати м’ячу вийти за межі майданчика, його жорстку гру проти гравців суперника, які після зіткнення з ним часто опинялися на долівці, його вдалу гру під власним щитом, коли він не давав м’ячу вскочити у кошик, а коли гра завершилася, вони сказала йому: «Гарна гра, Арчі. Інколи лячнувата, але цікава».
– Лячнувата? – спитав він. – Що ти хочеш сказати?
– Ну… можливо, занадто різка. Навіть дуже різка. Я й не думала, що баскетбол – це контактний вид спорту.
– Не завжди. Але під щитом треба грати жорстко.
– Так ти у нас тепер – жорсткий хлопець, Арчі?
– А ти що, не пам’ятаєш?
– Про що?
– Ти ж сама мені сказала, щоби я взяв себе в руки і став жорсткішим.
Емі посміхнулася й похитала головою. В цю мить вона здалася Фергюсону такою нестерпно красивою, що йому захотілося обхопити її руками й зацілувати до нестями, та перш ніж він встиг зробити цей дурний та ганебний крок, до нього підійшов дядько Ден і сказав: «Потрясаюча гра, Арчі. Кидок у стрибку – то може було й занадто, але я вважаю, що це була твоя найкраща гра в сезоні».
А потім баскетбольний сезон скінчився, і знову повернулася порожнеча – без Емі, і без жодної іншої подруги. Єдиною дівчиною, яку він бачив більш-менш регулярно, була минулорічна міс Квітень з журналу «Плейбой», примірник якого подарував йому Джим перед від’їздом до коледжу, але Ванда Пауерс зі Спокану, штат Вашингтон, усміхнена двадцятиоднорічна краля з неприродно високими динями-грудьми та лискучим тілом гумової ляльки, вже потроху втрачала свою магічну привабливість.
Знервований та деморалізований, дедалі більше пригнічуваний незмінністю свого незавидного становища у світі, нездійсненністю своїх мрій, марністю безперестанних ментальних подорожей в царину хтивого щастя, де збувалося все, про що він мріяв, Фергюсон вирішив вдатися до останньої спроби залагодити стосунки з Емі й відновити їхній роман, але коли він зателефонував їй п’ять днів потому, як завершився баскетбольний сезон, і запропонував поїхати з ним на суботню вечірку їхньої команди до помешкання Алекса Нордстрома, вона відповіла, що зайнята. Ну, тоді давай зустрінемося в неділю, сказав він. Ні, сказала Емі, в неділю вона також зайнята, а потім Фергюсон дізнався, що вона буде зайнята стільки, скільки це триватиме. Це означало взаємне кохання, яке у неї виникло з одним хлопцем, чиє прізвище вона не захотіла називати. «Он воно як», сказав сам собі Фергюсон. У Емі з’явився кавалер, Емі для нього втрачена – і зелені поля надії перетворилися на багнюку.
Відразу ж після того гнітючого телефонного дзвінка сталося кілька неприємних інцидентів. Інцидент номер один: вперше в своєму житті Фергюсон напився п’яним як чіп, коли він з товаришем по команді Браяном Мічевським проникли до алкогольного бару Нордстромів і поцупили з нього непочату пляшку віскі Cutty Sark, яку вони сховали у внутрішній кишені зимового пальта Фергюсона і віднесли до Браянового помешкання після того, як гулянка завершилася. Принагідно батьки Браяна поїхали з міста на уїк-енд (чим і пояснювався той факт, що корчму вони вирішили влаштувати саме в його квартирі), і добре, що Браян не забув сказати Фергюсону, щоби той зателефонував батькам і попрохав у них дозволу заночувати у друга іще до того, як вони відкоркували пляшку й вицмулили дві третини її вмісту, причім дві третини з тих двох третин пролилися пекучим струмком через горло до шлунку Фергюсона. Там, на жаль, вони надовго не лишилися, бо перед тим Фергюсон вже випив на вечірці пляшку пива та дві склянки вина, тому, не маючи досвіду споживання віскі міцністю 43 градуси, він, перед тим, як відключитися на дивані у вітальні, виблював увесь той коктейль на коштовний персидський килим родини Мічевських.