Інцидент номер два: лише через десять днів після того жалюгідного й майже самовбивчого акту сп’яніння Фергюсон побився з Біллом Натансоном на прізвисько Дебіллі, дебелим товстуном, який знущався над ним іще з першого року його навчання в академії «Ріверсайд». Коли цей кретин в присутності багатьох учнів обізвав його в їдальні «безмозким дятлом», Фергюсон нарешті дав собі волю й обрушив на жирне пузо Натансона та його вугрувату мармизу град ударів, і хоча його й покарали на три дні залишенням після уроків, а Гіл з матір’ю суворо наказали йому «не розпускати руки», він не жалкував, що психнув, і вважав, що задоволення, отримане від лупцювання Натансона, було вартим тої ціни, яку він за нього заплатив.
Інцидент номер три: вдень у вівторок наприкінці березня, менш ніж через місяць після свого дня народження, Фергюсон втік з уроків відразу ж після обідньої перерви і пішов з Вест-Енд-авеню на Бродвей в кіно. То мала бути перша й остання втеча, втеча-виняток, сказав він сам собі, того дня він просто мусив порушити правила, оскільки фільм, який Фергюсон зібрався подивитися, демонструвався лише один день, і його повторний показ в найближчому майбутньому не планувався, а кузен Джим, котрий вже дивився «Дітей райкá» в театрі «Бреттл» в Кембріджі, сказав Фергюсону, що йому слід неодмінно подивитися цей фільм, коли його крутитимуть в Нью-Йорку, інакше він втратить право називатися людиною. Сеанс мав розпочатися о першій, тому Фергюсону довелося поспішати, долаючи відстань в десять кварталів до кінотеатру «Талія», приказуючи при цьому, що якби він був трохи старшим, то йому не довелося б вдаватися до хитрощів, бо на восьму годину вечора був призначений повторний сеанс, але Гіл з матір’ю ніколи не дозволили б йому піти на вечірній сеанс в будній день, особливо на фільм тривалістю три години. Доведеться вигадувати для них якусь «відмазку», подумав він, але нічого путнього на думку наразі не спадало, а найкраще та найпростіше пояснення – мовляв, у нього після обіду живіт заболів і він змушений був піти додому відлежатись – не спрацювало б, тому, що Гіл з матір’ю на час його повернення мали бути вже вдома: Гіл в кабінеті корпів би над своєю книгою про Бетховена, а матір проявляла би плівки та фотографії в своїй фотолабораторії, а якби так сталося, що матері не буде вдома, то була імовірність в дев’яносто дев’ять відсотків, що вдома буде Гіл. Відсутність поважної причини була проблемою, але, як і з більшістю проблем, котрі створював для себе Фергюсон, він мав схильність спершу робити, а вже потім думати про наслідки, бо він був молодим чоловіком, котрий прагнув отримати бажане саме тоді, коли хотів, і горе тому, хто в цей час заступив йому шлях. З іншого боку, міркував Фергюсон, то йдучи, то підтюпцем біжучи по людному тротуару в прохолодному березневому повітрі, він майже нічого не втрачав, пропустивши у вівторок післяобідні уроки, які складалися з фізкультури та занять в читальному залі, а оскільки містер Макналті та місіс Волерс рідко завдавали собі клопоту перевіряти присутніх, то йому, можливо, навіть вдасться уникнути покарання. А якщо не вдасться, і до повернення додому не вийде придумати якесь фальшиве пояснення, то він просто скаже правду. Зрештою, він же не скоював якогось злочину чи аморального вчинку. Він просто пішов у кіно, бо мало є у цьому світі чогось приємнішого за кіно.
«Талія» являв собою невеличкий кінотеатр неправильної форми приблизно на двісті місць, з товстими колонами, які застували вид, похилою підлогою, що липнула до підошов через всі ті шипучі напої, які були розлиті на неї протягом багатьох років. Тісний та тьмяний, з абсурдно великою кількістю незручностей, де пружини сидінь впивалися в дупи відвідувачів, і де смерділо паленими кукурудзяними пластівцями, цей театр, менше з тим, був найкращим закладом в усьому Верхньому Вест-сайді для перегляду старих фільмів, котрі «Талія» показувала з частотою дві кінокартини на день, щодня – подвійна програма: сьогодні – два французькі фільми, завтра – два радянські, післязавтра – два японські, і так далі. Саме цим і пояснювалося, що «Діти райка» йшли того дня лише в «Талії» і більше ніде у місті, а можливо, і більше ніде у всій країні. Доти Фергюсону вже доводилося бувати там кілька разів, з Гілом та матір’ю, з Емі, з Джимом, в компанії з Емі та Джимом, з шкільними приятелями, але, показавши своє учнівське посвідчення й придбавши зі знижкою квитка за сорок центів, він збагнув, що ніколи не бував тут сам-один, а вмостившись у залі посередині п’ятого ряду, збагнув також, що іще ніколи не бував у кіно сам-один, ані в «Талії», ані в будь-якому іншому кінотеатрі, бо в кіно прийнято було ходити компаніями, та й саме кіно було призначене для великої аудиторії, а коли Фергюсон дивився свої фільми про Лорела та Гарді іще малим хлопцем, то в кімнаті окрім нього нікого не було, а зараз в залі сиділо іще чоловік двадцять п’ять – тридцять, але він все одно був сам-один. Йому було важко сказати, було те відчуття самотності приємним чи неприємним. Воно було просто новим.