А потім почався фільм, і Фергюсон геть забув, був він один чи ні. Виявилося, що Джим мав рацію, вирішив він. Усі три години й десять хвилин, протягом яких перед ним розгорталися події фільму «Діти райка», з його голови не йшла думка про те, що дійсно варто було ризикнути покаранням, аби подивитися цю картину, яка чудово імпонувала темпераменту п’ятнадцятирічного Фергюсона – то була романтична любовна сага, перемежована спалахами гумору, насильства та лукавої розпусти, цілісний твір, де кожен персонаж мав важливе значення для всієї історії: прекрасна й загадкова Гаранс (у виконанні Арлетті) та четверо закоханих в неї чоловіків – актор-мім, чию роль виконував Жан-Луї Барро, душевний але безініціативний мрійник, приречений кульгати дорогою життя, охоплений тугою і сумом, кипуче-яскравий і надзвичайно цікавий актор у виконанні П’єра Брассера, холодний і бундючний граф, якого грав Луї Салу, а також підступний монстр у виконанні Марселя Еррана, який грав роль Ласенера, поета-вбивці, який зарізав графа. Коли ж фільм закінчується тим, що Гаранс розчиняється у величезному паризькому натовпі, а нещасний мім кидається слідом за нею, Фергюсону на думку спали слова Джима: «Це – найкращий з усіх французьких фільмів, Арчі. Приблизно як «Звіяні вітром», але вдесятеро кращий. І хоча на той момент свого життя Фергюсон бачив лише жменьку французьких фільмів, він погодився з тим, що Les Enfants du Paradis був значно кращим за «Звіяні вітром», настільки кращим, що було би просто безглуздо їх порівнювати.
Увімкнулося світло, і Фергюсон, підвівшись та розім’явши руки, помітив декого за три сидіння ліворуч – то був високий темноволосий хлопець, з виду на пару років старший за нього, скоріш за все – також прогульник-кіноман. Коли Фергюсон поглянув на свого компаньйона-втікача, той приязно посміхнувся.
– Класний фільм, – сказав незнайомець.
– Дійсно класний, – підтвердив Фергюсон. – Він мені дуже сподобався.
Хлопець представився як Енді Коен, а коли вони виходили з кінотеатру зазначив, що дивився цей фільм уже втретє, а потім спитав Фергюсона, чи відомо йому, що кримінальник Ласенер, мім Дюбюро та актор Леметр – всі вони були реальними людьми й жили у Франції 1820 років. Ні, зізнався Фергюсон, він цього не знав. Не знав він і того, що цей фільм був знятий у Парижі під час німецької окупації, що акторка Арлетті наприкінці потрапила в страшенну халепу, закрутивши роман з німецьким офіцером, не знав, що письменник Жак Превер та режисер Марсель Карне співпрацювали над кількома фільмами в тридцятих та сорокових роках і були творцями напрямку, який критики згодом охрестили «поетичним реалізмом». «Цей Енді Коен – тип явно начитаний», сказав сам собі Фергюсон; так, він, можливо, трохи й хизувався, намагаючись справити враження на темного молодого неофіта своїми знаннями з історії кінематографа, але робив це надзвичайно дружелюбно, більше від ентузіазму й бажання поділитися інформацією, аніж від поблажливої зарозумілості.
На той момент вони йшли Бродвеєм на південь, і через три квартали Фергюсон дізнався, що Енді Коену було вісімнадцять, а не сімнадцять, і йому не довелося пропускати заняття, бо він був першокурсником Сіті-коледжу і того дня не мав занять. Його батько помер шість років тому від серцевого нападу, і вони жили з матір’ю в квартирі на перехресті Амстердам-авеню та 107-ї вулиці, а оскільки конкретних планів на решту дня він не мав, то вони з Фергюсоном могли б зайти до кафе перекусити й випити чашечку кави. Ні, сказав Фергюсон, йому треба бути вдома о четвертій тридцять, інакше батьки насварять його. Але вони могли б зустрітися іншим разом, наприклад, в суботу, коли він точно буде вільним, і коли Фергюсон сказав «в суботу», Енді видобув з кишені пальта програмку «Талії» на березень. «Броненосець “Потьомкін”», сказав він. «Початок сеансу – о першій годині».
– «Талія», в суботу о першій, – повторив Фергюсон. – Там і побачимося.
Він потиснув Енді Коену руку, і вони розійшлися – один рушив далі на південь до проїзду Ріверсайд між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями, а другий обернувся й подався в зворотному напрямку, на північ, де його вже чекали вдома батьки. А, може, іще не чекали.