Енді був слабкішим та хирлявішим за Фергюсона, хлопцем кістлявим та високим, з погано розвиненою мускулатурою людини, яка ніколи не займалася спортом, тому його дивувала твердість м’язів Фергюсона, вражало його тіло, яке Фергюсон розвинув сам, працюючи в спортзалі зі штангою й гантелями та роблячи кожного вечора десятки віджимань від підлоги та присідань; тож Енді часто казав Фергюсону, який він гарний, гладячи рукою його живіт і дивуючись його мускулатурі, казав, яке гарне в нього обличчя, які гарні у нього сідниці, який гарний у нього прутень та які гарні в нього ноги, і так багато були цих похвал, що на другий чи третій раз Фергюсону вони вже стали обтяжливими, бо Енді говорив про нього так, як він, тобто Фергюсон, говорив би про якусь дівчину, а дівчата стали іще одною темою, стосовно якої у Фергюсона почали з’являтися сумніви, бо кожного разу, коли він казав, що й досі сильно кохає Емі Шнайдерман, або яка ж вона красива, ота Ізабелла Крафт, Енді корчив кислу гримасу й відпускав якийсь образливий жарт на адресу дівчат взагалі, зазначаючи, наприклад, що їхні мозки є генетично меншовартісними у порівнянні з мозками чоловіків, або що їхні вагіни є вигрібними ямами з усілякими інфекціями й хворобами. То були огидні й образливі заяви, які свідчили, що Енді збрехав йому в березні, коли сказав, що любить дівчат, бо навіть його матір не була вільною від злостивих зауважень, а коли Фергюсон почув, як Енді назвав її «тупою жалюгідною коровою», а трохи пізніше – «огидною діжкою з гімном», то всупереч цим словам зазначив, що любить свою матір більше за всіх на світі, на що Енді відповів: «Цього не може бути, хлопче, цього просто не може бути».
Згодом Фергюсон зрозумів, настільки хибно він потрактував ситуацію з самого початку. Йому здалося, що Енді – це просто іще один сексуально стурбований хлопець, як і він, нещасний з дівчатами, а тому прагнучий спробувати щастя з хлопцями, щоби поборюкатися разом просто для розваги, сексуальної розваги для двох незайманих юнаків, але йому жодного разу не спало на думку, що з цього може вийти щось серйозне. А потім в останню суботу, незадовго до того, як Фергюсон мав піти, коли вони іще лежали голі у ліжку, і досі спітнілі й захекані, виснажені натугою останніх п’ятнадцяти хвилин, Енді обійняв Фергюсона й сказав, що кохає його, що Фергюсон – кохання його життя, що він любитиме його завжди – навіть якщо той помре.
Фергюсон промовчав. Будь-яке слово, сказане в ту мить, прозвучало б фальшиво, тому він притримав язика й не сказав нічого. «Як сумно, як же сумно й прикро, що я сотворив таку халепу», подумав він, але йому не хотілося ображати почуття Енді, розповівши йому про свої справжні почуття, бо він ніколи не зможе відповісти йому взаємним коханням, не зможе ніколи в житті, тому настала пора прощатися; шкода, що все це скінчилося саме так, а не інакше, бо спершу йому було так цікаво й приємно, але, чорт забирай, як же ж у нього вистачило дурості повестися на цю спокусу?
Фергюсон цьомкнув Енді у щоку й посміхнувся.
– Мені пора йти, – сказав він. І, різко зіскочивши з ліжка, почав піднімати з підлоги свою одіж.
– Наступного тижня в той же час? – спитав Енді.
– А що йтиме наступного тижня? – поцікавився Фергюсон, натягуючи джинси й застібаючи ремінь.
– Два фільми Бергмана: «Сунична галявина» та «Сьома печать».
– Ой!
– Що – ой?
– Щойно згадав. Наступної суботи маю їхати з батьками до Райнбеку.
– Але ж ти й досі не бачив жодного Бергмана. Це ж важливіше за вихідний, проведений з мамцьою й татком, чи ні?
– Можливо. Але мені доведеться поїхати з ними.
– Тоді через тиждень, гаразд?
Фергюсон, який в ту мить вже вдягав туфлі, ледь чутно промимрив щось на кшталт «Угу».
– Ти що, більше не прийдеш?
Енді сів у ліжку й скрикнув що було сили:
– Ти що, більше не прийдеш?
– Чому ти так вирішив?
– Ах ти ж сучий сину! – заволав Енді. – Я відкрив тобі своє серце, а ти мені, падлюко, навіть слова доброго не сказав!
– А що я мав тобі сказати?
Фергюсон застебнув блискавку на своїй демісезонній куртці і рушив до дверей.
– Іди ти в сраку, Арчі. Сподіваюся, ти перечепишся на сходах і вб’єшся.
Фергюсон вийшов з квартири і спустився сходами вниз.
Він не вбився.
А натомість подався додому, увійшов до своєї кімнати, ліг на ліжко й пролежав на ньому години зо дві, витріщаючись в стелю.