По-перше, він більше не збирався стати лікарем. Останні два роки він мешкав у далекому майбутньому, у світі шляхетної самопожертви та неустанної доброчинності, він був людиною абсолютно несхожою на рідного батька і працював не задля грошей та придбання розкішного світло-зеленого «кадилака», а заради блага усього людства, він був лікарем, який доглядав людей бідних пригноблених, він відкривав нові лікарні в жахливих міських нетрях, подорожував до Африки, де працював у наметових шпиталях під час епідемій холери та кривавих громадянських війн, він був героїчною постаттю для тих, хто на нього покладався, людиною честі, святим, сповненим співчуття та мужності, але потім прийшов тверезомислячий Ной Маркс і обрушив всі ці романтичні лаштунки неземних галюцинацій, які насправді були плодом тупоголових голлівудських фільмів про шляхетних лікарів та не менш тупоголових і сентиментальних лікарських романів; то було штучно навіяне бачення свого майбутнього покликання, яке Фергюсон знайшов не в самому собі, а завжди бачив неначе зі сторони, немовби спостерігаючи за грою актора у чорно-білому фільмі 1930-х років: шляхетний лікар зі своєю вродливою дружиною-медсестрою пурхає у кадрі під задушевну музику, яка чується на задньому плані; той уявний лікар завжди був не реальним Фергюсоном з його складним та часто болісним внутрішнім життям, а механічним іграшковим персонажем, народженим з бажання витворити для себе героїчну долю, яка стане свідченням того, що він і лише він один буде кращим за будь-кого на цій землі, але тепер, коли Ной продемонстрував йому, як жахливо він обманював себе, Фергюсону стало страшенно соромно за те, що він змарнував так багато часу, плекаючи свої дитячі мрії.
Але водночас Ной помилявся, гадаючи, що Фергюсон мав цікавість до професії літератора. Так, читання романів дійсно було одним з тих фундаментальних задоволень, які він отримував від життя, так, хтось мав ті романи писати, щоби люди те задоволення отримували, але в тім, що стосувалося Фергюсона, ані читання, ані писання не вбачалося ним як діяльність героїчна, тому в той момент своєї подорожі до змужніння єдиною амбіцією Фергюсона щодо майбутнього було, за висловом його улюбленого письменника, стати «головним героєм власного життя». До того часу він вже встиг прочитати другий роман Діккенса, всі 814 сторінок звивистої й нуднуватої розповіді про вигадане життя улюбленої дитини автора, цілковито поглинутих під час двотижневих Різдвяних канікул, і тепер, коли цей марафонський читацький забіг скінчився, Фергюсон виявив, що має певні розбіжності зі своїм фантомним компаньйоном минулого року, Холденом Колфілдом, який презирливо відгукнувся про Діккенса у своєму побіжному коментарі щодо «туфти в дусі Девіда Копперфільда» вже на першій сторінці повісті «Над прірвою у житі»; тепер у свідомості Фергюсона книги почали розмовляти між собою, і хоч яким би хорошим письменником Дж. Д. Селінджер не був, він був не вартий того, щоби чистити Чарльзу Діккенсу черевики, тим паче, коли тими черевиками були двійко кремезних парубків на ім’я Хенк та Френк. Так, двох думок тут не могло бути: читання художньої літератури – це велика насолода, написання художньої літератури – це також велика насолода (змішана з гнівом, болем та боротьбою, але все одно насолода, бо задоволення від написання вдалого речення – особливо коли воно починається як погане, але потім стає бездоганним після чотирьох переробок – перевершує все, що міститься в анналах людських звершень), а все, що було великою насолодою й давало величезне задоволення не могло, за визначенням, вважатися героїчним. Про шляхетну стезю лікаря-святого можна було забути, але фантазія Фергюсона малювала йому незчисленні героїчні альтернативи, серед яких була, наприклад, кар’єра адвоката, тому оскільки мрійництво було талантом, в якому його успіхи й надалі були найбільшими, зокрема мрійництво щодо майбутнього, Фергюсон наступні кілька тижнів займався тим, що уявляв себе в залі суду, де його красномовство рятувало несправедливо обвинувачуваних від електричного стільця, а присяжні втрачали самовладання й ридали ридма після кожного з його завершальних виступів.