Звісно, Фергюсон за ним дуже скучатиме, страшенно скучатиме, бо саме влітку вони мали змогу спілкуватися кожного дня, цілий день щодня протягом аж восьми тижнів, тому літо без буркотливого й гострого на язик Ноя видавалося вже й не літом, а просто довгою низкою днів, позначених спекотною погодою й самотністю.
На щастя, чек на сто доларів був не єдиним подарунком батьків на його п’ятнадцятий день народження. Він також отримав право самостійно подорожувати до Нью-Йорка, нову вольність, якою Фергюсон збирався користуватися якомога частіше, бо красиве, але нудне місто Мейплвуд було збудоване винятково для того, щоби викликати у його мешканців бажання виїхати з нього, тому коли перед Фергюсоном раптом відкрився новий і ширший світ, він вибирався тої весни з міста майже кожної суботи. Звідтам, де він жив, до Манхеттена можна було добратися двома способами: або автобусом 107 маршруту, який вирушав щогодини з автостанції в Ірвінгтоні й прямував до будівлі Портової адміністрації на перетині Восьмої авеню та Сорокової вулиці, або потягом з чотирьох вагонів, експлуатованим компанією «Ері Лакаванна Рейлроуд», який відправлявся зі станції в Мейплвуді і прямував до кінцевої зупинки в Гобокені, де було два варіанти завершити подорож до міста: або метром гудзонівської лінії, або водою на поромі. Фергюсону був більше до вподоби варіант потяг-пором, і не лише тому, що до станції можна було дійти за десять хвилин (тоді як до станцій в Ірвінгтоні треба було під’їжджати попуткою), а ще й тому, що йому подобалося їздити потягом, який був одним з найстаріших з досі експлуатованих в Америці, його вагони були збудовані в 1908 році – темно-зелені металеві коробки, котрі нагадували про часи промислової революції, а всередині вагонів були старовинні плетені сидіння, чиї спинки відкидалися і назад, і вперед; то був повільний, мов слимак, анти-експрес, який торохтів і сіпався, виспівуючи какофонію з вересків коли його колеса котилися іржавими рейками. То було таке щастя – сидіти на самоті в одному тих вагонів і дивитися у вікно на похмурий занепалий ландшафт Нью-Джерсі, на болота й річки та підйомні мости на тлі облуплених цегляних споруд, решток старого капіталізму, декотрі з яких і досі функціонували, а декотрі стояли в руїнах такі огидні, що Фергюсону вони здалися надихаючими в тому ж сенсі, в якому поети дев’ятнадцятого сторіччя знаходили натхнення в руїнах Греції та Риму. Коли ж він не дивився у вікно на зруйнований світ довкола себе, Фергюсон читав натомість улюблену на поточний момент книжку – романи російських письменників (не Достоєвського), Кафку (вперше), Джойса (вперше), Фітцджеральда (також вперше), а потім, якщо дозволяла погода, стояв на палубі порома, підставивши вітру обличчя й відчуваючи підошвами вібрацію двигуна, тоді як над головою у нього кружляли чайки. Зрештою, така звичайна й буденна подорож, подорож, яку здійснювали кожного ранку тисячі пасажирів з понеділка по п’ятницю, але це була субота, і для п’ятнадцятирічного Фергюсона подорожувати до нижнього Манхеттена цим маршрутом було чистою романтикою, найкращим з усього, що він міг зробити – не просто податися геть із дому, а їхати сюди, до всього цього.
Бачитися з Ноєм. Розмовляти з Ноєм. Сміятися з Ноєм. Ходити з Ноєм у кіно. По суботах обідати на Перрі-Стріт в квартирі з тіткою Мілдред та дядьком Доном, а потім гуляти з Ноєм там, де їм заманеться, часто – ніде, просто тиняючись удвох вулицями Вест-Вілиджу, витріщаючись на гарненьких дівчат та обговорюючи світові проблеми. Тепер все вирішено. Фергюсон писатиме книги, Ной стане кінорежисером, тому вони розмовляли здебільшого про книги та фільми, про ті численні проекти, над якими вони працюватимуть в майбутньому. Ной вже не був тим малим хлопцем, з яким колись познайомився Фергюсон, але в ньому й досі зберігалася ота бентежна риса, котра, на думку Фергюсона, проявлялася в схильності до дурнуватих дотепів в стилі кіноакторів братів-Марксів, до дратівливих проявів буйного анархізму, котрі виливалися в безглузді суперечки з продавцями в овочевому магазині («Слухай-но приятелю, що це в тебе – петрушка? Але я не бачу самого Петрушки!», або з офіціантками в кафетерії («Подруго, перш ніж дати нам рахунок, візьми його, будь ласка, і порви, щоби нам не доводилося платити»), чи з касирами в кінотеатрі, які сиділи у своїх прозорих скляних будках («Скажіть мені хоча б одне добре слово про фільм, який сьогодні йде, інакше я викреслю вас зі свого заповіту»). Подібні задерикуваті нісенітниці лише свідчили, наскільки нестерпним міг бути Ной, але то була ціна, яку доводилося платити за право бути його другом – тішитися з нього й водночас соромитися його, неначе ти гуляєш з вередливим малюком, який раптом, без попередження, розвернеться на сто вісімдесят градусів і почне говорити про твір Альбера Камю «Роздуми над гільйотиною», а коли ви скажете йому, що іще не прочитали жодного слова, написаного цим мистцем, то Ной негайно кинеться до книжкової крамниці й поцупить там для вас один з романів Камю, який ви, звичайно ж, відмовитеся брати й опинитеся в незручному становищі – вам доведеться сказати йому, аби він повернувся до крамниці й поставив книгу назад на полицю, після чого ви, звісно, почуватиметеся лицемірним педантом, але все ж таки, Ной – ваш друг, ваш найкращий друг, і ви його любите.