Втім, бувати на Перрі-стріт доводилося не кожної суботи. В ті вихідні, котрі Ной проводив зі своєю матір’ю на Верхньому Вест-сайді, Фергюсон не мав змоги бачитися з ним, тому на ті порожні суботи планував інші заходи: двічі їздив до Нью-Йорка зі своїм приятелем з Мейплвуда на ім’я Боб Сміт (така особа, як Боб Сміт, дійсно існувала), одного разу їздив сам у гості до своїх бабусі з дідусем, а кілька разів – з Емі, тобто, з Емі Рут Шнайдерман, якій страшенно подобалося роздивлятися витвори мистецтва, а оскільки Фергюсон нещодавно виявив, що йому також дуже подобається роздивлятися мистецькі твори, то вони проводили суботи в музеях та художніх галереях, і не лише у великих, куди ходили всі (Метрополітен-музей, Музей сучасного мистецтва та ґуґенгайм), а й в менших, таких, як Колекція Фріка (улюблений музей Фергюсона), та Центр фотографії. Все це потім давало їм змогу розмовляти годинами – про Джотто, Мікеланджело, Рембрандта, Вермеєра, Шардена, Мане, Кандінського, Дюшена; так багато треба було в себе всотати, так багато обдумати, побачити майже все вперше, знову й знову переживаючи отой дестабілізуючий поштовх «вперше», але найяскравіші враження вони отримували не в музеях, а в обмеженому просторі художньої галереї, галереї П’єра Матісса в будівлі Фуллер-білдінг на Східній П’ятдесят сьомій вулиці, де вони дивилися виставку сучасної скульптури, живопису й рисунків Альберто Джакометті, і настільки сильно заволоділи їхньою уявою ці загадкові, тактильні й позначені відчуттям самотності роботи, що Фергюсон з Емі пробули в тій галереї аж дві години, а коли приміщення почали порожніти, сам П’єр Матісс (син Анрі Матісса!) помітив у своїй галереї двох молодих людей і підійшов до них, увесь такий усміхнений та в доброму гуморі, явно радий бачити, що того дня у нього додалося двоє неофітів. На превеликий подив Фергюсона, П’єр Матісс простояв, розмовляючи з ними, наступні п’ятнадцять хвилин, розповідаючи про Джакометті та його студію в Парижі, про свою власну «трансплантацію» до Америки в 1924 році, про заснування власної галереї в 1931 році, про нелегкі воєнні роки, коли багато європейських мистці поневірялися від голоду й холоду, великих мистців на кшталт Мір та багатьох інших, яким би не вдалося вижити без допомоги своїх американських друзів, а потім, чисто імпульсивно, П’єр Матісс повів їх до підсобки своєї галереї – кабінету з робочими столами, друкарськими машинками та книжковими полицями. Одна за одною він взяв з тих полиць близько десятка каталогів колишніх виставок Джакометті, Міро, Бальтюса й Дюбюффе і віддав їх двом приголомшеним підліткам зі словами: «Ви – двоє дітей майбутнього, тож нехай ці книги посприяють вашій освіті».
Фергюсон та Емі вийшли з галереї, мовчазні й з ошелешено розкритими ротами, несучі подарунки від сина Анрі Матісса, і хутко подалися П’ятдесят сьомою вулицею. Йшли вони швидко, бо «ми ж – діти майбутнього», бо після такої зустрічі, після такого акту несподіваної щедрості й доброти, їхні тіла потребували стрімкої ходи, тому вони йшли людною, залитою сонцем вулицею настільки швидко, наскільки могли, але при цьому не зриваючись на біг. Через пару сотень ярдів Емі, нарешті, перервала мовчанку і заявила, що хоче їсти, а точніше – «зголодніла». Цим словом вона користувалася вельми часто, оскільки Емі ніколи не бувала просто голодною, як більшість людей, вона бувала «зголоднілою», або «голодною як вовк», і при цьому могла запросто ум’яти цілого слона або зграйку качок, тож тепер, коли вона заговорила про бажання «підхарчитися чимось смачненьким», Фергюсон збагнув, що й сам не проти підхарчитися, а з огляду на те, що йшли вони П’ятдесят сьомою вулицею, він запропонував зайти до кафе самообслуговування Horn & Hardart на розі Шостої та Сьомої авеню, і не просто тому, що туди було близько, а тому, що під час попередньої подорожі до міста вони з Емі вирішили, що це кафе є найкращою забігайлівкою в усьому Нью-Йорку.